ОСТАННІЙ АВТОБУС

Надруковано в “Провінційній газеті” № 33 за 2004рік.

Щоб подолати трохи більше сорока кілометрів шосейної дороги до кінцевої зупинки, автобусу потрібно було аж дві години.

“Не дорога, а дошка для прання. Тільки танками їздити”, - подумав чоловік на задньому сидінні справа. Та настрій мав безхмарний, бо їхав до нареченої. Яка, був впевнений, як завжди чекає. Можливо, навіть зустріне на автобусній зупинці, Дорогою він думав про неї і дітей. То нічого, що діти не його рідні. Поганих дітей не буває. А ті двоє доброзичливі, частом пустотливі, завжди чекали його приїздів з нетерпінням.

Згадалося, як познайомилися з нею, перше побачення. Вона вже рік була розлученою. І спочатку не хотіла й чути про новий шлюб. Але побачивши як він уникає компаній, де центром спілкування є пляшка, задумалася: може не всі чоловіки пияки і зрадники ?

Побратися вирішили через кілька місяців, коли прийде час літніх відпусток. З батьками познайомилися одразу після курсів, на яких і зустріли одне одного. Побувши день у його батьків поїхали в село.

- Як тебе представляти? – спитала дорогою.

- Так, як вважаєш за потрібне. Та в будь - якому випадку нареченим.

- Спочатку просто колегою, можна? Нехай трохи звикнуть.

- Можна і так, якщо це ”спочаку” триватиме не довго. - розумів, що вона хоче впоратися з власним хвилюванням.

Дома зустріла її мама і двійко діточок з допитливими поглядами.

- Мій колега, - представила вона гостя.

Після розмови про курси і дорогу, почали готувати вечерю. Поки дорослі накривали стола, діти розглядали дядю, що приїхав з мамою. Особливу цікавість і бажання спілкуватися проявила дівчинка років восьми.

Після вечері була розмова з мамою про справжню мету його приїзду...

Спогади перервала знайома табличка з назвою села, яку побачив у вікні.

- Нарешті, - сказав сам до себе, і рушив до виходу з автобуса.

Зайшов в хату, не ховаючи широкої посмішки: - Вечір добрий!

Та зупинив не радісний, як завжди, а здивовааний погляд:

- Здрастуй, - відповіла тихо і здивовано, - все-таки приїхав?

- А були підстави не чекати?

- На жаль. Ти ж був кілька тижнів тому на весіллі, - промовила так смамо тихо, але ствердно.

- Щось на весіллі трапилося?

- Автобус до райцентру буде завтра вранці, - говорила ніби не чула.-На ніч на вулицю не вижену. Але вранці поїдеш від нас назавжди.

Найболючіше його вдарило те, що голос був безбарвним. Ні гніву, ні образи. Лише у великих карих очах велика, як її кохання, безнадія.

- До ранку надто довго, щоб чекати. А ти висловила вже все, що хотіла, - мовив витягаючи з сумки цукерки для дітей. Поклав їх на стіл і додав: - А в моєму домі для тебе і дітей двері лишаються відчиненими.

- На дворі закурив, та піти не встиг. З пролгулянки прибігли діти, і навперебій почали розповідати домашні новини, Відчувши, що новий тато чимось стурбований, притихли.

- На жаль я согодні приїхав на півгодини, - відповів на німе запитання. - А цукерки для вас в хаті на столі. Коли мама матиме час, приїздіть. Буду чекати.

- Зараз немає чим їхати, - в голосі дівчини бриніло прохання залишитися хоча б на цю ніч.

- Мушу, справді мушу знайти чим їхати, - обняв дітей і пішов до шосе.

І вже не хвилювало чи їхатиме, чи буде йти пішки, Порожнечу в душі поступово заповнювала непевність, що зможе пробачити їй небажання висловити претензії, почути його пояснення, які напевно розвіяли би це дрібне непорозуміння. Адже на весіллі він не був...

КАВА НЕ ВІДМІНЯЄТЬСЯ

(НЕПРИТОМНА ЖІНКА НА УЗБІЧЧІ)

Надруковано в “Провінційній газеті” №1 за 2005 рік.

Я лежав на ліжку у палаті і розмірковував, як ця хвороба так підступно поклала мене в лікарню серед літа. Всі плани шкереберть. А головне, що мама хвора.

- Тимченко, до телефону, - промовила медсестра, яка заглянула в палату.

Підійшовши, взяв слухавку:

- Це я, - почувся стурбований голос батька, - до матері щойно викликали швидку. Але потрібно, щоб ти приїхав сам.

Медсестра, що сиділа поруч за столиком, у відповідь на запитальний погляд ствердно кивнула головою.

- Чекайте, - відповів коротко, - скоро буду.

Приїхавши на позиченому велосипеді до батьків, поміряв мамі тиск, дав необхідні ліки. Через якийсь час вона вже могла розмовляти:

- Ти приїхав з лікарні чарез мене?

- Не через тебе, а до тебе. Я вже майже здоровий, - відповів тамуючи бадьорою посмішкою біль у спині. – Тобі нема прощо хвилюватися. Лікарня за містом. Навколо ліс, пташки співають. Одним словом, як у санаторії.

...Все добре, коли добре закінчується, - подумалося, коли вертаючись вже виїхав за місто. Та проїхавши понад трасою ще третину дороги , здалеку в кущах, що тягнулися узбіччям, побачив щось незрозуміле. Під’їхав ближче. Виявилося, що це лежить молода жінка. Може й проїхав би, та лежала вона якось незручно , і не пробувала випростатися. На вишуканому одязі були сліди крові. Гукнувши її почув ледь вловимий стогін.

- Жива, - подумав у голос, і подумки лаючи біль успині, витягнув жінку з кущів на узбіччя. Побачивши іномарку, що наближається, вибіг на дорогу розмахуючи обома руками. Водій натиснув на гальма.

- Твоє щастя, -закричав він, - Що я ще з далеку помітив, бо на цвинтарі на одного хреста стало би менше.

- Допоможіть, - показав рукою на непритомну жінку.

- А що сталося?

- Що сталося не бачив. Та знаю що станеься. Якщо не встигнемо до лікарні – вона помре.

Вводій звільнив заднє сидіння, я сховав в кущах велосипеда. Незнайомку обережно поклали в машину, поїхали.

Мобілка є? – питаю. –Треба медицину попередити, щоб зустріли нову пацієнтку.

Водій мовчки простягнув телефон чомусь мені. Набраю номер:

- Знайшли в лісі понад трасою і веземо до вас непритомну жінку...Ні відкритих переломів не бачу, хоча на одязі сліди крові є. А взагалі я бухгалтер , а не травматолог, не розбираюся. І ДАІшників попередьте, щоб провели нашу машину по місту без стоянок перед світлофорами. Марка і номер машини? – так само мовчки віддаю телефон водію. Нехай про свою техніку розповідає сам.

На кільцевій при в’їзді в місто вже чекала машина ДАІ. Коли ми наблизилися, вона з включеними мігалками рушила з місця. З таким поважним екскортом їздити ще не доводилося. Та про це подумав вже потім. А зараз озирався на заднє сидіння, і сам себе переконував, що така молода вижити повинна обов”язково.

Передав її медикам, і полегшено зітхнув. Тут точно померти не дадуть, пора потурбуватися і про велосипеда. Проте міліціонер з машини “екскорту” прощатися явно не поспішав. Сказав, що треба ще протокол скласти у райвідділі.

- Пане лейтйнанте, - кажу, - краще вас те місце ніхто не роздивиться. Їдьмо зразу туди. Заодно заберу схований в кущах чужий велосипед.

- Чужий? - підняв він брови.

- Точніше позичений. Якщо хтось його там “знайде”, мені прийдеться відкуповувати за власні гроші. – І додав – А потім в мою лікарню.

- Не бачив у нас приватних лікарень.

- Жартуєте. Власники лікарень їздять не на позичених велосипедах. Я у виправданій самоволці з тої лікарні, що за містом. Не встиг лікаря попередити. Прошу завезти туди доки лікар не знає про мою відсутність. Він ще вчора попереджував наскільки підступна моя хвороба. Не зрозуміє чому сьогодні я потрапив у таку пригоду.

На другий день під вечір знову покликали до телефону. – Ні, - подумав, - досить вчорашнього. Потрібні для мами уколи можна продиктувати і по телефону. Але в слухавці почув незнайомий жіночій голос.

- Добрий день, пане Вікторе. Будьмо знайомі, мене звати Світлана.

- Добрий, добрий, - здогадався хто це дзвонить, і майже скоромовкою відповів я. - Маєте міцний оганізм, якщо після вчорашнього можете виходити з палати на пошуки телефону.

- На жаль, ще неможу. але принесли мобільний зв’язок, щоб могла подякувати вам за спасіння.

- Без водія і людей в білих халатах мої зусилля були б марними. Бажаю в такі біди не потрапляти. А на каву до незаміжних жінок не ходжу.

- Хм, як ви здогадалися, що незаміжня, і хочу запросити на каву?

- Бо лише на лівій руці була каблучка, а на каву в таких випадках обов’язково запросять. – І далі знрву скормовкою, - Вибачте, кава та гостини це не моє. До поба...

- Сказали, що ви зараз теж у лікарні, а я можу допомогти з лікуванням, - не дала Світлана покласти трубку.

- Дякую.Краще моєї дружини не лікує ніхто.

- Вона медик?

- Щеб пак! Кожен погляд коханої жінки має цілющі властивості., - мовив переконливо.

Слухавка відгукнулася срібними дзвониками її сміху. - Нарешті все зрозуміла. Моя каблучка ввела вас в оману А дружині, повірте, повезло. Насправді ви не такий відлюдько, яким хочете здаватися.

- Звідки така впевненість?

- А слухавку досі не поклали, - в тон відповіла вона. – Складається враження, що ви цікава людина. Було б приємно познайомитися і з вами, і з вашою дружиною. – І без всякого переходу, - А чому не цікавитеся, що сталося там на дорозі?

- Розповісте за кавою...Якщо в присутності лікаря з цілющим поглядом.

- Отже...

- Так, кава не відміняється.