Треба  мати душу з перламутрів,

Щоб любити так, як любиш ти,

Наробити в серці візерунків,

І в квітчасту ніжність заплести.

Бо найкраща ти людина в світі,

Тільки материнством ти жила,

І лила ти пісню щастям в жито,

Й на обличчі усмішка цвіла.

Матір ти чудова, бо єдина,

І лелієш ти завжди любов,

Як зірки ти любиш свого сина,

Бо тече у ньому твоя кров!

          

К А Т Е Р И Н И Ч    П Е Т Р О

 

             Катеринич Петро Вікторович – народився 31 жовтня 1993 року у селі Любиковичі Сарненського району.

Перший свій вірш написав у 8 років. На сторінках газети “Сарненські новини” з’явився уперше у 10 років, першими надрукованими там стали поезії “Дзвоник” та “Колискова”. Згодом на сторінках районки з’явилися не тільки дитячі і дорослі вірші, а й проза. Першим прозовим твором була “Жага до життя” – твір про душевні почуття і переживання. Зараз активно друкуються його вірші і твори на сторінках рівненської газети “Вільне слово”. Хлопець уже дебютував у газетах із статтями.

Петро ходить у 7 клас місцевої ЗОШ І-ІІІ ступенів, і успішно навчається.

Найкраще пишеться на природі., тому біля дому є пишний сад. Найбільше подобається біологія, історія України, українська мова, українська література, зарубіжна література.

Мати, Світлана Петрівна, працює менеджером, батько, Віктор Михайлович – начальником технічної служби Сарненського МВДСО.

Петро брав участь у багатьох  літературних, малюнкових, мовних конкурсах. У конкурсі “Юне обдарування” з української мови та читання зайняв ІІІ місце, що і стало початком активної участі у цих конкурсах. Неодноразово займав призові  місця у конкурсі з української мови імені Петра Яцика. У конкурсі на кращий твір, вірші і малюнок на тему “Відліт птахів” зайняв І місце серед сотень учасників у місті Тернопіль, видавництві “Навчальна книга - Богдан”, за цей конкурс був нагороджений збіркою книг, диплом і  цінним подарунком. Зайняв І місце у конкурсі “Ми виховали присягу” до 16 річниці виведення військ з Афганістану. Виборов І місце серед школярів 5-11 класів у районному конкурсі віршів, творів на тему “Мій голос віддаю на захист природи” у рамках акції “Молодь і довкілля”. Нагороджений грамотою і подарунком за міжнародний конкурс “Діти проти спортивного полювання”.

Петро неодноразова займав перші місця у конкурсі “Об’єднаймось, брати мої” з метою популяризації творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка. Зайняв І місце у районному конкурсі “Перло многоцінне”. Виборов І місце у районному конкурсі 10 віршів серед учнівської молоді “Вірю  в майбутнє твоє, Україно” серед учнів 4-11 класів. Часто відвідував обласні олімпіади. Є ще багато похвальних листів за участь у багатьох літературних конкурсах.

Вірші Петра вміщені у збірці віршів “Провесінь – 2005” перша збірка власних віршів і прози уже готова до випуску, і є пани щодо її виходу найближчим часом.

 

С о н

На сході тільки-но зажеврла лампадка ясного сонця, і остання зірка сховалась за ліс, купаючись у  коротеньких цілунках обрію. Над  селом пролетів вихор чи то від вранішньої спеки, чи від душевної  прохолоди. Я йшов по стежині тихо, як миша, а тут шибайголова-вітер нагодився, розбушувався, як проклятий смерч, а наче б ясно видно здалеку, що то пестливий, як дитя, вранішній бриз. Бриз не бриз, торкнувся вже і пагорбів, і хащів лісу, світло0зеленим поглядом озирнувся на  квітучий кущ калини. Невже зачепить? А тим часом кущик заглядав у джерельний став і милувався своєю вродою. А вихор набирав потужності, наближався прямо до мене в золотих ланцюгах східного сонця.

            Уже... Уже торкає буревій божественно-красивої низовини: “Єдине, єдине прокляте дитя природи”, - кричав усупереч йому я. Та як би там не було, накинувся на кущ, не дав на  поталу, покривав собою. У голові майнуло останнє: “Чим купині допоможуть, її не те що я, а й троє не обіймуть”. Закрив темноброві, як поля, повіки, викинув на вітер усі думки. Гуркотом налетів вихор, розбив дзеркало щастя – і друзяки розлетілись по всій зелен-галявині.

            Розплющив очі... Було тихо, мертво. Поглянув назад. Кругом лиш спустошене поле бою і розгромлена армія безсилих трав. Лиш перекотиполе котилося спокійно по загиблому, мережаному комірцю колись життєрадісних пуп’янків до прив’ялого кущика калини. Він був без квітучої радості, що дарувала наснагу. Та радість десь там, у вихорі, танцювала смертельне коло танго й дарувала останній болючий аромат вітряному господарю. А він начебто слухав, потім знову набирав сил для нової руйнації, народу волі й щастя, добра та злагоди. Мов сніжинка вихор здійнявся в небесну височінь, зник. Зник із рідним колисковим квітом у пащах хижого звіра.

            Яскравий промінчик сковзнув по моїх очицях – і я прокинувся. Невже це був сон, такий сумний і яскравий! Спогади завертілись, наче набиті свинцем, ліниво. Встав і виглянув у вікно, спокійно зітхнув: там тягнувся до сонця у співі солов’їв, набираючись соків, кущ квітучої калини.

 

Бабусині    розповіді

 

            - Чому наступає мороз і холод бігає по спині  мурашками? Та звідки вони взялись, ті мурашки, в зимовий час?

            Бабуся, вкидаючи дрова у яскраво-червону пащу вогню, каже: “Зима ліпить їх  із снігу і саджає на неслухняних дітей, вони їх кусають, жалять, і від того непослухи можуть захворіти на грип чи ангіну. Лише проти слухняних дітей, які допомагають близьким, цінують їхній труд і тепло  вдягаються, коли виходять  надвір, холодні слуги зими безсилі”.

            - А чому сніг падає і падає уже  два дні без перестану?

            Бабуся, тісніше замотуючи хусточку на невеличкій голівці, каже: “”Бо Миколай Святий сказав своїм помічникам-ангелятам покидати неслухняні хмаринки, які не хочуть пропускати місяця чи сонце на землю, а тих хмаринок багацько, і летячи з небес на землю, їхній пух розбігається дрібненькими сніжиночками з переляку, невеличкими зірочками, трикутниками чи квадратиками.

            - Бабусю, а що робить сонце, коли не світить?

            Очі в старенької оповідниці світяться яскравіше вогню, вона обіймає внука і мовить: “За тими сніговими заметами, що утворюються з хмаринок, і ховається  сонце, але не тут, а в лісі. Там воно відпочиває  накрившись теплим  шатром пуху і знову випливає  із-за лісу на щоденну працю”.

            І лише тоді від міцних, тепліших  за полум’я обіймів бабусі і її казки  внуча засинає, тихо посопуючи. Сонько-дрімко забирає дитинча в країну мрій, а бабуся співає тихо, наче колискову, на вухо малюку:

            Ти полюбиш казку, гарну і чудову,

            Бо то щастя наче, і добро твоє,

            Оберіг душевний для твойого дому,

            Добре, що ще казка в нас на світі є.

           

            Потім старенька зітхає, накриває внука любесенького ковдрою і сама лягає відпочивати від щоденної праці.

 

П Е Р Ш І    В І Р Ш І

 

 Соловейко

 У лісочку, у гайочку

Соловейко щебетав,

Він пташину всю родину

До себе у гості звав.

В солов’я сьогодні свято:

Народились пташенята.

А вони такі маленькі,

Потішають маму й тата

Веселенькі солов’ята.

 

Дроздик

 

Хто це там вистрибує?

Хто це там  виспівує?

На дереві маленькому,

У фартушку біленькому,

З хвостиком чорненьким,

З оком зелененьким?

Це ж наш дроздик грає –

Гарний голос має,

Ллється він по саду,

Зелен - винограду,

За річкою грайливою,

Поза вербою сивою.

Душу нам усім зігрів.

Колискова

 

Ти, моя зіронько, зійди над водою,

І умийся, сонце, вечірньою росою,

Місяць ясний гляне у віконце...

Спи, моя дитино,

Спи, маленьке сонце.

 

 

На небосхилі зірок світ,

Вже вечір довгожданий,

А пташка не спиня політ,

Внизу палац піщаний.

Та вниз не дивиться летить,

До нашого садочка,

Роса на квіточці тремтить,

Й сплела з перлин віночка.

Тут співом стрів нас соловей,

Й деркач десь зачаївся,

І місяц3ь заховав шинель,

Так танцем захопився.

А в далечі дрімала синь,

Тихенька, ніжна, люба,

Й розносив аромат полинь,

І ніс його до дуба.

Тут шпак і жайворонок є,

Тут є гніздечко білки,

Тут ластівк5а кубельце в’є,

І всі співа сопілки.

Десь жаби кумкають, і тиш,

Ледь-ледь зрушає з місця,

Тож спати хлопче ти облиш,

Розправ свої ти крильця.

 

 

 

Півник грався з сірником

 

Півник грався з сірником

Все носив його кругом,

Раптом якось запалив,

Й гребенятко підпалив.

А воно враз задиміло,

Й від вогню почервоніло.

Із тих пір наш півень цар,

Бо у нього гребінь-жар.

Й ходить  гордо по Подвір’ю,

Підпалити може й пір’я?

Та не будьте Ви такими,

Не чіпайте сірників,

Бо не можні гратись з ними,

В Вас не має гребенів.

 

 

 

 

Джміль провчив

 

Не думав Петрик, не гадав,

Що до бджоли м’яча подав,

А той шалено полетів,

І до бджоли в дім залетів

Хазяйка вискочила враз,

І заховалась в старий в’яз.

Аж м’ячик і туди попав,

Й хіба Петрусик теє знав,

Що вилетить сердитий джміль,

На ньому величезний бриль,

І Петрику у руку клац,

Тут джміль король – його палац:

“Вкуси пече, аж до плеча,

чому мене, а не м’яча?”

 

 

Короткі реформи

 

Півень чорний – реформатор,

Ще й гарему він фундатор.

Назбирав аж п’ять дружин,

Може, це вже перегин?

Народивсь у нього син,

Він його навчає: “Сину,

Я тебе люблю, дитино.

Та скаже тобі одне:

Хай тебе хто прокляне,

Та збирай собі гарем –

Не життя тоді, а крем.

Перша жінка чистить зуби,

Друга враз погладить шуби,

Третя в працю за тебе,

А четверта гріш шкребе.

Ну а п’ята варить їсти,

Шоста нам приносить твісті,

Ну а сьому буде як,

То пакове вже де рак.

Де зимує він, точніше.

Треба думати раніше”.

 

Нема на світі краще краю

 

Сонце світить, поле гріє,

Десь туман грибочки сіє,

Осінь листям шелестить,

Ясним пензлем майорить.

Ледь травичка пожовтіла,

Навіть трошки поясніла,

Та то Сонечко сідає,

Й промінь ясний посилає.

Все Полісся поцілує,

Й далі тихо помандрує,

Промінь світ весь обійшов,

Краще краю не знайшов.

 

 

 

 

жага    до    життя

 

        Я йшов... Я йшов у тихій задумі беріз, обминаючи  зачаровані поля кукурудзи. Небо наді мною падало і морем зависало в задумі. Воно було схоже на троянду, на якесь диво, о розгортає пелюстки душі, серця, життя і смерті, вселяючи в кожного з нас частину всесвіту, частину чогось незбагненного. А повітря...! Воно вміщало тихий гомін дібров і спів серця, очищало, та проносила над безоднею пустоти, темної

 Пустоти. Я вже не йшов, а брів по килиму прив’ялих трав, та в них також є душа, вона цвіте і не  вмирає, в надії на весну, в надії на тепло.

         Я йшов, і раптом серце підскочило, стиснулось від жалю, налилось співом невгаваючого суму: переді мною лежав поранений лелека, у нього ще туркотіло серце, вибиваючись на волю, у надії на спасення.

 Я зрозумів усе: те заповітне бачення людства, те, що лелека до смерті любив рідний край. Сам на нарікання тужливої долі, покинув теплий вирій, свою зграю, і полетів сюди, у холоднечу. А весні того не збагнути, забарилась вона, не помітила жевріючої любові до Батьківщини, і маленької краплини, навіть не краплини,  а часточки серця рідного краю – лелеку. Душа моя наче загорілась гарячим полум’ям і зігріла сердешну пташину, заворушились у нього ніжки, але безсило спустились на землю. На очах  у мене зажевріла сльозинка, впала на дзьобик бідолахи, і він її спрагло  проковтнув. Вона подіяла, наче чудодійне зілля, лелека змахнув крилом, і піднявся на ноги, у вирі сонячного щастя, неначе усміхнувся до мене і без перешкод злетів у вись, де кружляла лелечиха. “Ба, - здивувався я , - знайшла, полетіла за рідним, не забула його, осяяла теплом”.

          Вони вдвох полетіли, і все перед ними розступилось: нещастя, чагарі, печалі.