Історія

         Першу писемну згадку про містечко, що було на той час центром однойменного удільного князівства маємо в Галицького-Волинському літописі за 1290 рік: “Тої ж зими переставився степанський князь Іван, син Глібів. І плакали за ним усі людини од малого і до великого, і став княжити замість нього син його Володимир”.

         Починався Степань, як і десятки древніх міст, з добре укріпленого городища. Степанські князі збудували на стрімкому березі річки земляні вали. Поставили на них фортецю, яка мала охороняти південне Полісся від татарських пустошень.  

Коли Степань потрапив у власність до князів Острозьких, він зазнав помітних змін. Чотирикутне земляне укріплення було підписане. Висота валів тепер уже сягала від 10 до 12 метрів. Біля підніжжя валу був викопаний рів, який заповнювався водою, що потрапляла з Горині. Відбудовували і фортечні споруди. Міст о прикрашав щойно збудований замок. За часів Острозьких з’явилися на місці замчища і підземні ходи. Загальний вхід до підземелля був майстерно  викладений цеглою. Замок мав цілу систему підземних ходів, один з яких  пролягав під річкою Горинь.

          Острозькі князі дбали про поширення знань та освіти  і тому посприяли відкриттю у Степані першої школи при Троєцькій церкві. За Константна Острозького у 1572 р. на насипній граді розпочалося будівництво Свято-Михайлівського монастиря з храмом Святого Георгія.  

         На південь від Степаня в трьох км. по річці Горинь біля  теперішнього села Комарівка є урочище Монастирщина. Ця назва разом з стометровою насипною градою (її первісна довжина 375 метрів) – ось і все що лишилося від колишнього чоловічого Михайлівського монастиря.

         Детальним свідченням про цю святу обитель є знайдений в минулому столітті протоієреям Афанасієм Лотоцьким “Інвентар Степанського монастиря”, складений польською мовою 11 березня  1627 року управителем степанських маєтків А. Золотолинським.

В часи свого розквіту цей монастир відіграв дуже важливу роль в історії не тільки Волинського Полісся, а й цілої України, як4 значний осередок релігійного і культурно-просвітнього життя. В сумні часи для нашої церкви тут висвячували священиків і тим самим вберегли наше українське православ’я від цілковитої руїни.

Містечко Степань досить часто переходило з одних князівськх рук в інші. З 1375 року по 1399 рік місто належало Семену Степанському.

В XV – XVI столітті княжили у Степані:

-         князь Свидригайло Ольгертович (початок XV ст.)

-         пінський князь Юрій Семенович з 1411 р.

-         князь Семен Юрійович – князь Ніжинський (XV ст.)

-         княгиня Анастасія Семенівна (початок XVI ст.)

-         дочка  Степанських князів (кн.. Анастасії і кн.. Семена Гольшанського) Анна Татіана виходить заміж за князя Костянтина Івна Острозького. Степань переходить до володіня князів Острозьких.

Після того, як останній князь із роду Острозьких, Януш Острозький не мав спадкоємця чоловічої статті, місто почало переходити через вихід заміж потомків Януса: після 1620 року – до князя Януса Заславського, в 1703 році до Павла Сангушка, в 1753 році до Йосифі Любомирського, в 1775 році до Йосипа Потоцького і через дальші шлюбні зв’язки – до графі Ворцеля.

Таким чином стародавнє князівське місто Стапань внаслідок несприятливих обставин, яким піддавалося воно протягом століть, до того опустіло, що перетворилося в селище.

У 80-х роках 18 століття Степань опинився  в руках графів Ворцелів, рід який жив і розпоряджався в цьому містечку більше ста років.

Земельний маєток Ворцелів обіймав усі села Степанської волості, починаючи селами Ставок-Злазне і кінчаючи селами Бутейки, Вербча, Кричильськ, Корост... Двоповерховий палац їх стояв у саду навпроти. Троїцької церкви, біля якого впоперек до Теперішньої  Садової вулиці була прибудована одноповерхова  довга будівля для життя прислуги. Над самою Садовою вулицею, яка сходиться з вулицею Калова, була побудована мурована стайня для тримання худоби, а в  особливості виїзних коней коней. Разом з палацом метрів за 40, була побудована в саду  над вулицею кругла вежа, яку називали часовнею. Часовня ця мала в діаметрі і висотою – 7 метрів.

На ній зверху був прикріплений великий годинник, який подавав години для працюючих у полі і ближньому лісі кріпаків, в особливості під час виходу їх на роботу, під час обіду, а також по залишенню робочого дня.

Часовня і будинок Ворцелів стояли ще в 20-х роках 20 століття, а пізніше – розібрані.

На остінньому римо-католицькому кладовищі Ворцелі силами кріпаків збудували усипальню, тобто маленьку піраміду, в якій хоронили помираючу родину.  

            Згодом Бліох розпродав свій маєток. В Степані з’явилося кілька дрібних землевласників – князі імеретинські; дворяни Другу і Маслов; поміщики Остроградський, Куліш; орендатор Павліковський.

Перебування визначних осіб у Степані

В Степані була єврейська синагога десь у ХVІІ столітті.

Стиль будови готичний. Будинок двоповерховий. Розмір його 17 на 19 метрів. Товщина стін – 1,25м., вершина –7м.

Біля синагоги стояв уздовж вулиці дім рабина. Рабин був старшим рабином,, тобто як пишеться в стародавніх документах, Рабин рабинів, до якого часто приїжджали по релігійних справах рабини інших міст. Він не раз їздив до Сполучених Штатів Америки по релігійних справах, а потім знов повертався до міста Степань. Однак останній раз поїхав на початку 20 ст. і більше не повернувся. Причини невідомі. В 1939 – 40 році в його домі була поміщена єврейська семирічна школа, але під час німецької окупації цей дім був знищено.

На початку XVII століття у Степані існувало чотири церкви Троїцька, Спаська, Успенська і Миколаївська. Пише одна із них була з цегли, інші – дерев’яні. Усі вони довго боролися з унією, були центрами культури та освіти в краї. При них аж до 1939 існували релігійні братства які турбувалися про добробут храмів, особливо про їхнє освітлення. Перед іконами у Миколаївській церкві стояли пудові воскові свічки, які належали степанським цехам. Всі храми були дуже багаті на предмети сакрального  мистецтва.

Всі ці храми уцілили під час різних лихоліть, але на їх  долю випали важкі випробування в роки більшовицького  беззаконня.

Найстарішою церквою, відомою з документів, була Успенська. Вона височіла на тому місці, де був розташований старий дитячий садок. Опису її не збереглося. За переказами міщан, Успенська церква згоріла під час пожежі. Згодом на цьому місці було збудовано жилий будинок для священика, який після другої світової війни конфіскували і пристосували для дитячих ясел.

У 1749 році на кошти місцевого поміщика Сухозанета побудована церква. Вона мала невелику дзвіницю. Неподалік стояв дерев’яний будинок, споруджений священиком О.С. Капустинським. Пізніше церква була приписана до Троїцької парафії. Опис цієї церкви знаходимо в книзі польського письменника Єжи Єджеєвича “Перемога переможних”. Була церква трибанною. Навколо неї росли високі тополі, клени та липи. Поруч дерев’яного будинку жив отець Прокіп – приятель Степанського ксьондза Хорошинського, який був духовним наставником Станіслава – Габріеля  Ворцеля. Будинок священика нічим не відрізнявся від будинків міщан-ремесників. Від церкви відкривалася величина панорам  на тихоплинну красуню Горинь на зелені луги та соснові праліси.

Зростало ремісниче містечко, зростала його роль як торгового центру на Поліссі. Тому наприкінці XVII ст.. тут побудовано ще одну – Свято-Троїцьку церкву. Ця церква відома з 1553 року і належить до шедеврів монументального дерев’яного зодчества Полісся. Має безліч цінних ікон XVI – XVII ст.., Богослужбових книг інших дарунків міщан-ремісників. Серед дарунків свічка товщиною в телеграфний стовп. Серед ікон  знайдено роботи місцевого маляра Семена Степанського, XVII ст.. в яких дуже яскраво проявляються народні мотиви.

Пізніше церква стає соборною. Побудована в 1770 році на кошти парафіян. Дерев’яна з такою ж дзвіницею. Має два престоли, один головний – Троїцький, а другий – в ім’я Введення в храм пресвятої Богородиці. При церкві була школа і богодільня, утримана на кошти князів Острозьких. Пізніше коли властителі міста відступили від православної віри, школа і богодільня закрились.

У 1688 році 8 вересня єпископ Луцький Афанасій Шумлянський своєю грамотою  підтвердив при Троїцькій церкві Протополіє і весь попередній порядок.

Церкві належав острів в урочищі під назвою “Вербчанські броди” із усіма орними і сінокісними  землями. Але в 1823 ці землі перейшли в користування селян з Малого Вербча.

Приписаних сіл церква не мала. Дворів було – 173, парафіян – 1365 осіб обох статей.

В 1843 році священиком був Сімен он Петрович Капустинський.

Дяком був Уліян Главацький, а паламар – Михайло Самуілович Зденевич.

Протягом століть степанські міщани мріяли побудувати цегляний храм, у якому можна було б надійно зберігати церковні документи та найцінніші реліквії.

24.01.1753 року Князь Януш-Олександр Сагушко, якому в той час  належали земля і усі маєтності містечка, вдав документ, так званий фундуш, на побудову Свято-Миколаївської церкви. Із змісту цього фундашевого запису можна дізнатися що попередня Миколаївська церква згоріла від пожежі. Вогонь також знищив всі церковні документи. Щоб прискорити її відбудову і гарантувати належне забезпечення священнослужителями, князь Януш Сангушко своїм записом підтвердив давні права церкви на земельні угіддя.

Але минуло понад 20 років коли у 1775 році графи Ворцелі (нові власники міста) одночасно із спорудженням римо-католицького костелу виділили будівельний матеріал і на  Миколаївську церкву. Церква мала такі розміри: довжину – 39 аршин, висоту 43,5 аршин. Аршин рівнявся 71,14 см. Над храмом височів один купол, дах покритий сосновою гонтою, було двоє дверей, стінними розписами, різьбою, ліпленням. Іконостас 1801 року був із дерева.

Крім цього в церкві мали місце ікони Святителя Миколая, Христа Спасителя, намальовані на полотні. Праворуч на південній стіні висіли  ікона Благовіщення Божої Матері, Ікона Божої Матері з Ісусом, намальовані на дерев’яній дошці. Зліва розташувались ікона Різдва Христового, виготовлена на полотні в деревних рамках, ікона Кузьми і Дем’яна. Були також і  інші ікони, але виготовлені примітивно, тому в церковному описі їх не було. Окрему увагу слід звернути на перелік церковних книг. Їх було більше як двадцять. Переважали в основному книги Почаївського видання: Служебник 1755 – 1771 р.р., Апостол 1759 р., Мінея 1761 р., Октоїх 1774 р., Часослов 1777 р., Триодій: постна – 1784 р., “цвітна” – 1786 р., Книга величання 1789 р.

Поряд з храмом розташувалась дерев’яна дзвіниця з п’ятьма вилитими дзвонами: 1-й дзвін 1754 р. вагою 600 ок., на якому був зображений Христос Спаситель і Святитель Миколай, 2-й – 1796 р. вагою 80 ок. з зображення Христа Спасителя, 3-й – 1775 р. 75 ок. без малюнка, 4-й – 1779 р. 14 ок. також без малюнка, 5-й – 1741 р. 10 ок. без малюнка (Око – це одиниця ваги, що дорівнює трьом фунтам, а фунт дорівнює 409 грам).         Церковне подвір’я оточувалось сосновим парканом і простяглось на довжину 86, а в ширину на 103 лікті (лікоть дорівнював 57,6 см.). Також на церковному  подвір’ї була побудована дерев’яна капличка, покрита гонтою з одним куполом і п’ятьма вікнами , всередині вставлена сосновими дошками.

При Свято-Миколаївській церкві діяла двокласна школа, де кількість учнів не зазначається, так як вона міністерству народної освіти. Також діяло фундушеве училище, на яке виділяв гроші полковник граф Микола Ворцель.

В ньому працював один учитель і навчалося в 1883 році 30 учнів.

Свяо-Миколаївська церква стояла впродовж століть, незважаючи на тяжкі часи, на революції та війни. Та настали 60-ті роки ХХ ст.., роки страхітливої атеїстичної компанії.

І перший підступний  удар був нанесений Миколаївській церкві найміцнішій споруді Степаня. Церкву спаплюжили і перетворили на клуб санаторію “Горинь, а пізніше на бібліотеку та більярдну. І лише в  1989 році храм знову передано релігійній общині. Хам  реставровано і весною 1992 р розпочала відправу Українська Автокефальна Православна Церква.

Культура в Степані в давнину була зовсім низькою. Вся ідея панівного феодального, а потім капіталістичного класу була  спрямована на те, щоб тримати степанців в темряві, неуцтві, затурканості, відсталості, покорі до панівного класу. При царській Росії більшість населення була неписьменною.

В Степані, як волосному центрі не було жодної публічної бібліотеки. Якщо хтось хотів почитати книжку, то її можна було дістати з великими труднощами чи то в завідуючого школою, чи в священика або служивця, які мали невеликі власні бібліотеки. Книги були здебільшого релігійного характеру.  

“Просвіта” розгорнула значну просвітницьку діяльність, стала ініціатором поновлення роботи драматичного колективу, заснувала два українських хори . під керівництвом вчителя С.Куделі було здійснено постановку комедії Карпенка-Карого “Мартин Буруля”, головні ролі в яких заграли Пилип Ширко та Наталія Худоба.

В 1934 році Степані разом із жителями навколишніх сіл відзначили 120-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.

Активними учасникам и цього свята були Пилип та Павло Ширки, Олександр Кудря, Максим і Микола Шумлянські, Данило Німчук і Тамара Наливайки, Ольга Якимець, Надія Мотчук та інші. Вони не раз за свою любов до мови мистецтва “куштували” поліцейських кийків. Але робили все можливе щоб сіяли в сонцях земляків любов до шевченкова слова, рідної пісні, героїчного минулого.

Ініціативна група Степанської “Просвіти” в 20-х роках.

1.     Кудря Олександр Михайлович

2.     Кудря Юхим Кирилович

3.     Ширко Пилип Іванович

4.     Музика Йосип Парфенович

5.     Кудря Степан Васильович

6.     Кравчевич Микола Іванович

7.     Бурко Федір Онисимович

8.     Капець Василь Макарович

9.     Чуприна Степан Іванович

10.  Шумлянський Василь Ульянович

11. Про копець Василь

12. Зданевич Василь Антонович

Значну роль в зростанні Українського руху відіграла реформатська церква, очолювана пастором М. Жуковським відправа якої переводилась в народному домі.

В 1992 році після Проголошення Незалежності України Степані при сприянні осередку Народного Руху України було відновлено діяльність “Просвіти”, яка несе в народ віру, надію в краще майбутнє українського народу, будить в широких масах почуття українського патріотизму, любов до Укl