Микола Кирилович Пінчук був людиною освітченою, обдарованою, закоханою в рідний Степань, поліський край, поетичне слово.

Він сам був автором поетичних рядків, книг про рідний край „Бурштинове намисто”, „Сходження на Голгофу”.

У 1994 році Микола Кирилович готував до друку  дві книги „Гірський полин”, де зібрані його поезії та книгу „Вал над Горинню”, де вміщено всю історію Степаня. Справа батька продовжила його дочка Лідя Миколаївна. Вже після  його смерті в 1995 році вийшла його збірка віршів „Гіркий полин”.

М.Пінчук був закоханий у свою Степанщину, у тихоплинну Горинь, у віковічні соснові ліси, голубі поліські озера, рідне селище. Цю палку синівську любов він виразив у своїй поезії, у описах рідного краю.  

            М.Пінчук друкував свої вірші у районних та обласних газетах. Тематика поетичних творів різноманітна.

            Він був хорошим сином, тому в його доробку поетичних творів є прекрасні вірші, присвячені жінці-матері.

            Один з віршів М.К.Пінчука Віктор Торчик, колишній випускник нашої школи, поклав на музику. Це пісня „Журавка”.

            Микола Кирилович писав патріотичні вірші. Так, тема війни є теж у його творчості. Юні слідопити Степанської СШ вели пошукову роботу під його керівництвом. Вони знайшли близькиї і рідних воїнів, які поховані в Братській могилі в селищі Степань.             Тема війни, героям-солдатам присвячено твори М.Пінчука.

            Микола Кирилович був дуже ліричний душею.

            Він кохав, його кохали. Тому у нього є багато ліричних поезій, про взаємини людей.

            Про те, що найбільше ціниться у людині – добробуту. Чуйність, щедрість, людяність, совість – його поезії „Слово”, „Совість”, Щедрість, „Поліська легенда”.

            М.К.Пінчук був людиною освіченою, обдарованою, закоханою в рідний Степань, поліський край, поетичне слово.

            Він і сам був автором поетичних рядків, книг про рідний край.

            Його немає серед нас. Але живуть його  вірші, інші добрі справи.

            У його поезії звучить любов до рідного краю.  

 

 

Рідна земля

 

Земля наша, як рідна мати –

Усе для тебе може дати:

І хліб, і воду з джерела,

І пісню рідного села,

Заводів міста стоголоссях –

Усе віддасть земля для тебе –

Лиш захистить не вміє себе.

На захист рідної землі

Коли потрібно встануть всі

Хто любить її чисту воду

Того покличе рідна мати

Землю їхню захищати

За чисте небо, мир у світі

Жили щоб в щасті її діти.

Моя Вітчизна

 

Хіба б я зміг без тебе жити,

Моя Вітчизно, краю мій

Де перепілки в щедрім житі

І мак в пшениці золотій

Де пісня Лесі Українки

І Купріна палка любов

Комбайнів радісні загінки

Й дарунки щедрії дібров

Де пісня тиха вечорова

Й світанки юні на Горині

І ніжна ласка твого слова

І білі руки, і очі сині…

Хіба б я зміг би так прожити

Без тебе краю мій як пісня,

Волошки сині як у житі

Полісся квітне так, як вишня.  

 

Моє село

 

Село моє, напевно лиш, на мить,

Колись спочити сіло при дорозі..

Горинь так величаво плине в світ…

Дрімають верби на облозі

А луг п’янить так щемним трунком трав,

Ліси співають пісню колискову,

Де річки зігнутий рукав,

Ведуть із полем щедрую розмову.

Хіба ж підеш від цього дива – світу?

Стоїть село моє у щедрім цвіті

Стоїть віки – зимою йде у літо.

І долю сонячну так радісно співа.

Рушники

 

Ранок зорі струшує в Горинь

На трави, на ранкові роси

І вітерця холодна синь

Цілує верболозів коси.

О, краю мій, Полісся золоте,

Пшениця в полі щедро де цвіте,

І синій льон, як очі незабутні

Дівчини, що чекала ночі лтні.

Криниць твоїх невпинне джерело

Мене з дитинства в поле повело

Ростити льон на білі рушники,

Що ген вибілює дівча біля ріки,

Як, ті, що в вечір зоряний, крилатий.

Внесла ти до моєї хати.