НА ВСЕ СВІЙ ЧАС

Маленьку синицю з долоні прогнав,

Красуню-лебідку навік покохав.

Лебідко, лебідко, ти винна сама,

Що мучишся й мучиш, що дім, як тюрма.

За кожну провину в якійсь певний час

                            Приходить спокута до кожного з нас

ДЖЕРЕЛО ЛЮБОВІ

Нехай тебе назавжди втрачу,

І стане пусткою мій дім.

Ти не побачиш, як я плачу,

“Зажди”,- не кину навздогін.

Недобрий погляд перетерплю,

На злі слова лиш посміхнусь.

Здається, що життя померкло,

Та з часом знову повернусь

До того джерела святого,

Що звуть любов’ю всі часи,

І спрагло припаду. Без нього

Не бачу в світі я краси.

Без нього пісню не співаю,

Не чую шелесту дібров.

Якщо нікого не кохаю,

                   То нащо я в цей світ прийшов?

НЕ ДАРУЙ МЕНІ КВІТІВ

Мені подобаються квіти.

Та щоб комусь подарувати,

Їх треба чи зрізати, чи зривати.

Не можу я цьому радіти.

Вони від болю плачуть мовби діти,

І серце рветься від жалю.

Тому повірте не люблю,

Коли мені дарують квіти.

              08. 01. 1994 р.

БАЛАДА ПРО СКРИПАЛЯ

Дід скрипку невеличку

Свою у руки взяв,

Маленькому онуку

Її подарував.

Цієї скрипки голос

Колись усе село

На кожнім святі чуло,

Давненько це було.

Літа майнули птахом,

Став парубком онук,

І він все більше з часом

Брав скрипку ту до рук.

І як колись бувало,

Знов лився струнний спів,

Раділа і страждала

Ця музика без слів.

Та душу музиканта

Неспокій огорнув,

Що юному таланту

Простору не здобув.

Вагання і тривогу

Від себе відігнав,

Лиш скрипочку в дорогу

З собою він узяв.

В чеканні свята й дива

Він рушив від села,

А слава підхопила

І стрімко понесла.

У світ іще не знаний,

Про котрий стільки мрій,

Гостинний і жаданий,

Та все чомусь чужий.

Вже мав чудових скрипок,

Що й ліку їм не знав,

Та подарунок діда

Ніде не покидав.

І чим біліші скроні

Ставали в скрипаля,

Частішав давній спомин,

Мов кликала земля.

До білої хатини,

До стежки у житах.

Нарешті він все кинув

Й туди обрав свій шлях.

Весь сивий повернувся

Скрипаль у край батьків.

Поглянув і всміхнувся,

Бо раптом зрозумів,

Що хоч і не даремно

Життя його пройшло,

Шукав лише одне він –

Шляхи в своє село.

ВСЕ МИНЕ, КРІМ ЩАСТЯ

Мине, як сум дерев осінніх,

Усе, що вчора день приніс.

В твоїх очах, як небо, синіх,

Не буде вже ніколи сліз.

У зимні сни візьмем це літо,

Щоб завірюхи голосів

Не чути більше, тільки діток

Звучав прозорий тихий спів.

А щастя грітиметься в серці,

Мов немовлятко на руках.

І вже нічим не відгукнеться

На холод у чужих очах.

19. 06. 1994 р.

Як був на чужині

На чужині як був,

То завмирав від болю.

Хотів обняти, як тополю,

Ту землю, де маленьким був.

Моя нескорена країна,

Ти вистояла всі навали,

Пережила царів немало,

Бо в світі ти така єдина.

17.07. 2001 р

ЧИ ВАРТА ВЕСНА

Чи варта щось весна без квітки?

Чи виживе цей світ без жінки?

Тож хай без жодної сльозинки

Життя на радість всім жінкам розквітне.

02. 03. 2003 р.

СЕЛО ДО СХИЛУ ПРИТУЛИЛОСЬ

Село до схилу притулилось,

Де виростали батько й мати.

Там їхній донечці судилось

У древніх Татрах виростати.

Про хвилі мріяла іскристі...

А в Україні десь край моря

Жив красень парубок у місті,

Хотів побачити він гори.

Через роки звела їх доля,

Де українського солдата,

Пораненого несла з поля,

Смілива медсестричка Злата.

А по війні весна і зорі

Рушник на щастя простелили

Солдату, що зростав край моря,

І медсестрі з гірського схилу.

08. 08. 2004 р.

НАС ЖДЁТ СИРЕНЬ

Что нас ждёт, никто не знает.

Быстро молодость шагает,

Всё спешит, не понимает,

Что прийдёт когда-то день

Бросить всё, остановиться,

И от всех уединиться.

Чтоб внезапно удивиться,

Как цветёт опять сирень.

31. 03 2002 г.

НЕ ПЛАЧЬ, СЕНТЯБРЬ

Ты не плачь, сентябрь, не плачь.

Я тебя не приголублю,

Ведь остались только угли,

А, казалось, был силач.

И в тоске не вой метель.

Изменить и ты не в силах,

Что давно уже не сбылось,

Двери сорваны с петель.

Не брани меня, судьба,

Что остался только холод.

Я уже давно не молод,

И бессильна ворожба.

16. 08. 2004 г

ОБРАЗ МАТЕРИ

Спешишь, усталая, с работы.

По возвращении домой,

Чуть отдохнуть бы, но заботы

Привычно высятся горой.

Стирать, варить, ещё уборка,

И дочка просит поиграть,

Да рассказать про поросёнка,

Ей разве можно отказать?

Работу дальше продолжая,

Посмотришь ласково в глаза,

Неспешно сказку начинаешь

И в материнстве расцветаешь,

Таких рисуют в образа.

25. 08. 1989 г.

ПРО ДЕДА МОРОЗА

Дед Мороз на нас не осерчал,

Так откуда снова холода?

Может быть, он просто заскучал

Летом и вернулся в города.

Дедушке, конечно, веселей

С нами поболтать о том, где был.

Но никто ему своих дверей

Почему-то так и не открыл.

В лес, конечно, тоже заглянул,

Птиц послушать, повидать зверей.

Но как только холодом дохнул,

Стихло всё до новых тёплых дней.

Он всю зиму всё, что видел глаз,

Тёплым одеялом укрывал.

Но позвали в гости только раз,

Да и то на новогодний бал.

И ушёл в обиде Дед Мороз,

Нам оставив иней да снега.

Солнца луч тепло весны принёс,

Раскрывая землю до нага.

Май её одеть уже спешит

В платье из цветов, и птиц позвать.

Только Деда тоже не забыть,

И на Новый Год у ёлки ждать.

17. 04. 1992 г.