В о л о д и м и р     п і н ч у к

         Народився 1 травня 1941 року в с.Підлісне, Дубровицького району.

         Служба в армії, навчання в Сарненському СПТУ №1, а згодом закінчив навчатися заочно в  Пінському індустріально-педагогічному технікумі.

          Працював у відділі охорони при Сарненському РВ УМВС.

          Зараз на пенсії. Член УТОС. Володимир Степанович людина великої душі на добровільних засадах читає лекції для сліпих, громадський кореспондент.

У вільну хвилину пише життєві історії. Друкується в місцевій газеті Сарненські новини, обласних Рівне-ракурс, Провінційна газета.

           Серед них Не відвертайтеся від свого щастя, А щастя пришло.., Батьки та діти: на щасливу старість чи гірку самотність, Радість і щастя з присмаком гіркоти, Остання воля батька, Батько не благословив на щастя .

ВІРНІСТЬ КЛЯТВІ КОХАНОМУ,

або    Посмішку   забрав   наречений

          Коли лікувався в одній із рівненських лікарень , мою увагу, як і багатьох інших, привернула чергова медсестра нашого відділення. Років їй було під тридцять. Гарної зовнішності, до хворих ставилась добре, проймалась їхніми болями, але жодного разу не бачив на її обличчі посмішки. Інші ж бо сестри завжди веселі, жартували з хворими. Леся ж чомусь стримана в усьому. Дивувалися хворі такій поведінці медсестри. Не втримав, розпитав про неї в її подруги, з якою разом чергували. Ось яку історію вона повідала.

         Леся була вродливою дівчиною, тож не один хлопець у селі мріяв поєднати з нею свою долю. Проводжали додому. Освідчувались у коханні. Просили її руки, та вона всім відмовляла, і не тому, що гордилася, ні, вона була лагідної вдачі, що їх і дратувало. Іноді навіть доходило до бійки між ними, але Леся спокійно застерігала:

- Хлопці, не бийтеся. Я вас усіх люблю, але того єдиного, який мені судився, ще не бачу серед вас...

Якось приїхали до них у село на танці хлопці з сусіднього села.  Сусідські кавалери завжди мали кращий авторитет, ніж свої. Була тоді в клубі  і Леся, як завжди, весела, про щось щебетала з дівчатами і, звичайно, непомітно поглядала в ту сторону, де стояли приїжджі хлопці. Відразу зупинила погляд на русявому, який стояв трохи осторонь. А він ніби відчув той погляд, попрямував до неї і запросив до танцю.

- Дозвольте? ввічливо звернувся до неї.

Леся хоч і не була соромливою, але чомусь почервоніла, ступаючи йому на зустріч. Він так легко кружляв її у вальсі, тримав руку у своїй. Відчула якесь особливе тепло його руки. Затремтіло дівоче серце. Познайомились, провів її хати.

А потім були зустрічі, побачення ще і ще. Вони закохалися. Жити вже одне без одного не могли. Вирішили одружитися. Батьки не перечили. Щасливою себе вважала Леся, що знайшла-таки свою долю. Сіяв від щастя і Андрій, що покохала його така гарна дівчина. Кохання їх було чисте, мов кришталь. Вони берегли свою любов, чистими чекали свою першу шлюбну ніч...

Тож у пятницю перед весіллям, коли свашки пекли коровай, співали весільних пісень, приїхав на мотоциклі Андрій до своєї коханої на останнє парубоцьке побачення. Останнє, тому що післязавтра вони вже будуть навіки разом. Сиділи під вербою, кохалися, танули в обіймах, клялися у вірності один одному. У них все тремтіло від повноти почуттів і пристрастей. Розійшлися опівночі.

Леся побігла додому, Андрій сів на свою Яву та помчав, окрилений щастям, під  враженням неповторної зустріч. Не помітив, як зненацька назустріч вискочила вантажівка... мить і Андрія не стало. Коли Леся повідомили про загибель коханого, знепритомніла.

Хоронили Андрія в той день, у неділю, коли мало відбутися їх весілля. Він лежав у домовині молодий, красивий, у чорному костюмі з букетом на грудях. Леся в білій фаті ридала над ним, проводжала своє непізнане щастя в ту далеку дорогу, з якої ніколи не повертаються.

То була трагедія: весілля відбулося без молодого. Усі гості на поминальному обіді віддавали наречені подарунки, які мали дарувати молодим, ділили коровай...

Леся сиділа за столом, обливалась сльозами. Не могла прийти до тями. Їй здавалось, що ось-ось трапиться диво, прийде до неї Андрій, і їм кричатимуть Гірко!, про що вони так мріяли. Та не прийшов.

Після всього, що трапилось, Леся залишилась жити в батьків Андрія. Він був єдиним сином у них, тож вирішила не залишати ї одинокими в горі. Стала для них дочкою, хоч як не вмовляли батько й мати повернутися додому... Не повернулась.  Вдячні були Андрієві батьки за її добре серце. Не раз, правда, казали: Виходь, Лесю, заміж, ти ще ж молода, живіть у нас з чоловіком. Андрія все одно не вернеш.

- Та ні, - відповідала, - не можу зрадити свого коханого. Що я йому скажу як зустрінемося на тому світі? Ми ж так клялися у своїй вірності.

Дивиться Леся, коли встає та лягає спати, у вільну годин вдома, на портрет свого коханого, розмовляє з ним, їй здається, що він живе поруч. Якщо щось погано, звертається до нього за порадою. Упевнена, що він з того боку світу допомагає їй...

Ось така випала доля Олесі. І міняти її не хоче. Тому й немає в неї посмішки на обличчі, бо забрав її з собою коханий...

Володимир ПІНЧУК