|
|
Чугай Роман
Народився 18 лютого 1998 року в місті Сарни,
Сарненського району Рівненської області.
В 2004 вступив до першого класу СШР І ступеня № 5 м.
Сарни. В 2008 закінчив 4 клас цієї школи. В 2008 вступив до першого
класу Сарненської гімназії міста Сарни. За період навчання в школі брав
участь у захисті наукових робіт, в шкільних, районних олімпіадах та
конкурсах з різних предметів. Був членом Гімназійної ради.
В 2015 р. Став студентом Буковинського державного
медичного університету м. Чернівці.
| |
Любив… Брешу… Кохав…
І знов обманюю… Ще й досі
Тебе кохаю… Пам’ятав
І пам’ятаю: ти… колосся…
І шепіт вітру, шелест трав,
Обійми… разом до світання…
Я твої плечі цілував…
Ти моя перша і остання
Любов. |
Лавочка…
— Знаєш, мені дуже погано… – промовила дівчина.
— На тримай. – Сказав хлопець і простягнув флягу.
— Га, що там? –
— Ти ж мені віриш, так? Ну то не питай.
Дівчина перехилила флягу і відпила декілька ковтків. І як тільки відвела
від вуст флягу, хлопець відразу декількома пальцями обережно повернув її
обличчя. Вп’явся в її губи і вони застигли у палкому поцілунку. Він
перехилив її на лаву. Дівочі груди пашіли від нестримних почуттів.
Хлопець глянув їй у вічі та почав поглядом опускатись нижче. Зупинився
на грудях. Засміявся… Перехилився і вдарив лобом лаву, прямісінько біля
її вуха..
— От бачиш… Як ти і казала… Я також перетворююсь в оте хтиве звірисько,
яке ви так ненавидите… Ти ж жалкуватимеш… Чом же покірно лежиш? Ні, це
не коньяк тобі в голову вдарив! Що тоді?
А раптом, всі ми пішки?!
Не маєм ні думок, ні волі.
Усе життя ми дурні й пішки
Крокуєм мовчки і немає долі...
Всіма забуті білки в колесі —
Із нас кепкують, ми усім потіха
І в спину завжди погляди косі,
А в очі завжди пісня меду тиха...
Невже все так і завжди так було???
Як правда — то клену це існування!
Не хочу буть рабом, життя щоб так ішло,
Бо невідомість наганяє страх, страждання.... |
|
аутосомное заболевание
Мы слишком разные, как особи и как особы.
Нам не сойтись характером – мы аутофобы.
И пусть всё это звучит слишком странно и тупо:
Мы по-разному одинаковы – как это глупо…
Вот теперь одиноки мы, будучи вместе,
И мы одинокими лет через двести
Останемся.
Не найти нам ключи
К весёлой той жизни.
И как не кричи,
Не убивайся ты как
Всё будет по-старому.
И резать ножом мы будем по старому,
Всё новые и новые открывая раны,
Что кровью изотканы,
Изотканы рано. |
|
|
Літньою ніччю… Чорною-чорною…
Коли все спало і місяць світив,
Ми йшли дорогою залізобетонною.
Ми йшли у темряву у пошуках див.
Як раптом:
Вибух!
І зо три тисяч ударів!
Це ніби із сну,
Це ніби з кошмарів!
Здається, що зараз навіки засну,
Та все ж я не хочу вмирати!
Не дарма усе крізь той терен і ґрати!..
Зібрати!
Всю волю в кулак
Й направити прямо:
«І так йому! Так!» –
Надавати…
Як раптом прокинувсь у ліжку, в поту:
«То що з це було? Примари, мабуть?..»
Та все ж не забуду я нічку оту
Той сон, що приснився, уже не забуть. |
|
|
