Гончарова Олеся

Я починаюсь з рідної землі

Для кожної людини дорога у великий світ починається від рідного порога, який ми звемо: дім, рідний край, своя маленька Батьківщина. Адже Батьківщина – це не тільки наша країна, а й місце, де я народилась і виросла, де промайнуло моє дитинство, де вимовила перше слово і пізнала українську мову.

Кожна людина повинна знати свою мову, берегти свою країну. Я запам’ятала про рідний край такі приказки: Рідний край – земний рай; всюди добре, а вдома найліпше; кожному мила своя сторона; свій край як рай, а чужа країна, як домовина; рідна земля і в жмені мила; кожний край має свій звичай; в чужім краю звичаю не знаю. Кожен з нас повинен любити свою країну і виконувати права. З раннього дитинства і до глибокої старості людина нероздільно пов’язана з мовою. За допомогою слова ми проникаємо в думки й почуття, які хвилювали людей за тисячі років до нас. Я люблю мов сонце материнську мову, ми можемо чути її всюди. Спів пташини – це мова, колискова – це мова, навіть маленький джмелик, який літає з квітки на квітку, теж розмовляє рідною мовою.

Моя мала батьківщина – Україна, бо тут я народилась, тут споконвіку жили мої дідусі і бабусі, мої предки. В моїй сім’ї зберігають сімейні реліквії, підтримують родинні традиції. Як чудово, коли на якесь свято збирається велика родина й линуть прекрасні пісні.  

З насолодою я слухала в дитинстві колискові, яких так багато знає моя бабуся. Коли я чую, що інші говорять українською мовою, мені так легко стає на душі і я відчуваю, що всі є виховані і проявляють свою любов до Батьківщини. Коли я бачу, як люди знущаються над природою мені стає сумно, адже вони гублять природу.

Моя батьківщина – це моя мама і тато, це мої шкільні вчителі і друзі, це люди, які оточують мене. Я дуже щаслива, що живу в оточенні розумних, веселих і працьовитих людей, які витривало й мудро поводяться з навколишнім світом в цей нелегкий час.

Передімною відкривається дорога у світ, що зветься життя. А я живу і хочу приносити користь свому народові, своїй батьківщині. Я присвячую їй вірші…

Грає золотом листя На барвистому осінь коні. Сарни – перлина Полісся, Мов намисто у ньому вогні.   Це – частинка моєї країни, Де калина і спів солов’я. Це маленька моя батьківщина. Де сонячні ранки стрічатиму я.   У цій красі страшна війна Я проти неї, друже, Бо знищує життя вона, Яке люблю я дуже.

Дуже багато людей складають легенди або міфи про свою країну. Я також написала легенду про Сарни.

Легенда про Сарни

Колись давно-давно приїхав король у безіменне місто. Він хотів всім дітям роздати подарунки. Закінчивши свою справу раптом відчув тихенький плач. Коли він розвернувся в бік звуку то помітив маленьке дівча в кутку на ім’я Сарна: - Дитинко, чому ти плачеш? – запитав він. - Мені не вистачило подарунку. – відповіло дівча. Король пильно окинув Сарну поглядом. Вона була вдягнена у вишиванку, спідничку зі стрічками на подолі, та заплетеним в кіску на бік волоссям з маківкою. - На честь твого імені я назву це безіменне місто. – вигукнув король. - У ньому будуть жити розумні і працьовиті люди.

З того часу місто носить назву – Сарни. Ми також живемо в цьому мальовничому куточку Полісся і є правнуками працьовитих і розумних поліщуків.

Я люблю милуватись природою. Найбільше мені подобається море. Коли ми всією сім’єю і їздимо на море то я не можу ним намилуватись. Воно ніколи не буває одноманітним, бо бодня, навіть щохвилини, воно різне. Одного дня воно тихе і спокійне, наче велике дзеркало, холодне й прозоре. Але наступного дня все раптом змінюється. Налетить поривчастий вітер і погонить хвилі до берега. Море тоді відразу стає каламутно-зеленим, іноді темно-синім, а може й чорним. Як добре слідкувати за природою. Бувають рослини, які на вечір закривають свої пелюстки, а на ранок відкривають і  простягають їх до сонечка.

Саме для того, щоб наше серце було ніжним, чуйним, людяним – нам  потрібно любити і берегти природу, край в якому ми живемо і частину безмежного всесвіту, що вабить і чарує.