Харечко Олена

Харечко Олена

Харечко Олена Сергіївна, народилася 11 лютого 1999 року в селі Кричильськ. Навчається в ЗОШ. Почала писати вірші з восьми років. Перший написаний твір називався «Мрії», це вільний вірш, який є без рими:

«Говорять» птахи всі до мене.

Дивлюсь, і аж схотілося мені

З ними літати, на землю

Дивитись з висока,

І небо чисте голубе наді мною,

полетіла б я стрілою.

Ех мрії, глибокі ці мрії,

А вони не здійсняться в моєму житті.

Потішити, щоб потішити менших братиків, писала казки й оповідання. Якось вчителька у третьому класі дала домашнє завдання розповісти одну з казок Василя Сухомлинського. Дівчина, прийшовши додому, склала казку «Ледача мурашка». В школі, коли її прочитала, то вчителька взяла збірник казок Сухомлинського і не знайшла такої казки. Тоді Олена мусила зізнатися, що склала сама. Пише й досі вірші, оповідання, розповіді, ще написали три пісні це: «Школа», «Віночок», «Моя коса». Свій дар до римування використовує у всіх випадках.

Ледача Мурашка

Якось теплого літнього ранку дружні мурашки працювали біля мурашника. Одна із них задумалася, набридло мені вже працювати, надворі гріє сонечко, навкруги така краса, співають птахи, граються зайчики. Зраділа мурашка й побігла до них гратися. Та вони її і не помітили. Здалеку вона побачила солов'я, що так гарно виспівує свою радісну пісеньку, підбігла до нього, а він на неї і не глянув.

Промайнуло літечко, настала осінь, загубилася мурашка від свого мурашника, блукаючи зустріла вона їжачка спробувала запитати в нього дорогу додому, але і він її не замітив. Сіла на камінчик та й зажурилася. Холодно мурашці стало та сумно. Заплакала та й промовила: «Навіщо я ледарювала, а тепер без житла живу, де ж мені буде зимувати, і що буду їсти». Побачила маленьку щілиночку та й залізла у неї. До весни часу у мурашки було багато, щоб подумати, що краще працювати, або ж страждати.

4 Б клас.

Зима

Білосніжна зима у моїм дворі

На червоній калині сидять снігурі.

На шибках малює мороз візерунки

В кімнаті Оленки багато малюнків:

Про сонячну весну, про літечко тепле,

Про осінь барвисту, про зиму чудесну.

Сніжок посипає білий серпанок

І вються сніжинки, зібравшись у танок.

Хтось сипнув на землю листя

І багряного намиста

Це ж напевно листопад

Листям жовтим сипле сад

4 Б клас

Будьмо в русі

Життя – це рух, а рух – це ми.

Ми в русі живемо завчасно,

і той, хто рух зупинити хотів,

не може ходити назавжди.

Рух – це здоров'я, міцність і сила,

ми рухом живемо, його ми виживаєм,

Зупинити його нам звичайно не в силу,

рухом роки ми свої доживаєм.

Життя у русі – здорове життя,

і рух відганяє хворобу.

У русі навіть дитя-немовля

рух усім до вподоби.

Тож рухаймось ми завжди і усяк,

у русі життя проживімо.

Життя наше буде прекрасним так,

і рухом завжди ми живімо!

Човен

По тихому березі ріки,

На теплих хвилях човен плине.

Спливають дні, спливають і роки,

а він усе стоїть, й мелодія з ним лине.

Вона прекрасна ллється вдалечінь.

Неначе птиця відлітає.

А він усе стоїть, а з ним і його тінь

Стоять разом, і він не випливає.

Щось сталось з ним? Чи може смуток взяв?

Напевно ні, тут є щось загадкове.

Він голос пречудовий мав,

Й виспівував вечірню колискову.

І хвилі вмить піднеслись до його,

Та підхопивши повели у танок.

Та не забув він дня того,

Коли навкруг усе співало.

Завдяки весні

Як описати дивну цю красу,

що стала перед нами.

Про зеленіючу Весну,

яка цвіте квітками.

Про сонце, що примінням першим

торкнулося землі

Вона ж проснулася нарешті

від холоднючої зими.

І ключ лелек, подавши знак,

у край наш прилетів.

Влаштувашись гарно так,

він вже не відлетів.

Зазеленіла вся земля

це завдяки Весні,

скажу чаруючій порі – Я дякую тобі!

Коханому

Без тебе марне все життя.

Без тебе навіть сонечко не світить.

З тобою я дійду до забуття,

І ти мене любов'ю будеш гріти.

Я знаю, ти найкращий із усіх,

Я буду жити лиш тобою,

Я не забуду днів всіх тих,

Коли ти разом був зі мною.

Ти снишся мені по ночах,

І раптом я побачу сльози щастя,

Які бринять завжди в моїх очах,

Як пригорнеться ніжна й щира ласка.

А потім наче голубки,

Ми здіймемось над висотою.

Летіти будем залюбки.

Завжди, завжди навік з тобою!

ВЕСНА

Визирнувши у вікно після морозів, я побачила дивовижну дівчину,яка стояла біля мого вікна. Її золоті кучері волосся, торкнулись аж до сонця, на голові у неї квітковий вінок, який все пробуджував від сну, а його насіння падало додолу і, потрапляючи в землю, проростало, блакитні очі торкались джерел, які надавали повінь, її дивовижні губи надавали кольору квіткам, дихаючи на них. Руками вона насаджувала нове покоління рослинності. Куди не ступить босоніж – там і зеленіє трава. А одягнута була у білу сорочку, вишиту першим промінням сонця. Потім вона глянула на небесну блакить, даючи знак задощити. А сама взялась знову до роботи. Побачивши це, я здивувалась, розглядаючи таку бездоганну красу, і зрозуміла, що це не просто золотоволоса дівчина. Це ж Весна. Я так довго її чекала, щоб побачити, і це так несподівано трапилось. Одягнувшись, я вибігла у двір, радіючи першим промінням сонця. «Це ніби увісні» - подумала я, але думку мою підтвердила молода берізка, показуючи на ключ лелек,які повертались в наш край. Уже розтанув сніг, льодові крижинки понеслись за течією. А ось і бубнявіють котики на вербі. Наш край ніби повеселішав після першого дотику Весни, бо вдихаючи повітря, відчуваєш її. Так, це вона, це та молода дівчина,яка все пробудила, це Весна!

ЗУСТРІЧ

Оксанка була дівчинкою з голубими очима, світлим волоссям та низькою на зріст. Вона дуже хотіла бути високою, стрункою та сильною, але як вона цього не домагалась, ніяк не могла вирости. Її однокласники були набагато вищими за неї, а вона найменша у класі. Оксанка старанно вчилась, готувала домашнє завдання з бадьорістю. Любила природу, річку, яка протікала повз їхньою хатою.

І ось настали літні канікули, дівчинка робила різні вправи, щоб хоча трішечки підрости. Якось вона поїхала до своєї тітки в місто, там познайомилась з дівчатами, але вони не хотіли з нею дружити, казали, що вона замала. Через це вона і плакала. Раз ідучи з магазину вона зустріла хлопця такого віку, як вона. Він був карооким, з темним густим волоссям і вищим за неї, звався Сашком. Вони познайомились. Він дружив з нею, допомагав її, ідучи з магазину. Вони були друзями, але літо кінчилось, батьки забрали її додому. Через рік вони виїхали за кордон. Оксанка потроху росла, їй, звичайно, було сумно за своїм селом, за другом Сашком, за Батьківщиною. Роки спливали, вже не Оксанка, а Оксана вона не була схожою на дівчинку з світлим волоссям, блакитними очима і низькою на зріст, то була дівчина з довгим золотавим волоссям і стрункою постаттю. Вона захотіла приїхати у своє село, побачити однокласників. І ось, приїхавши додому, Оксана впала на коліна, тримаючи у руках грудочку землі плакала. Її сльози спадали на клумбочку, яку вона раніше у дитинстві насаджувала і підливала. Тоді вона згадала про кароокого хлопчину. «Який же він тепер?! – подумала вона, я хочу його побачити. Вона, сівши у власний автомобіль, поїхала в місто, де він жив, але забула адресу. «Це ж треба» - сказала Оксана, сівши на лавочку ігрового майданчика. Тут вона і познайомилась з ним тоді, вона заплакала. Але відразу хтось торкнувсь її плеча, оглянувшись, вона побачила чоловіка високого на зріст. Він усміхався, але погляд, щось нагадував.

- Не впізнала? – сказав він.

- Ні, - відповіла Оксана.

- Це ж я, Олександр, тобто Сашко з дитинства.

- А це ти, - сказала вона.

- Так. Я спершу тебе не впізнав, а потім пригледів по волоссі, це ж те волосся голубоокої дівчинки Оксанки.

- А я тебе зовсім не впізнала, ти так змінився. Так, розмовляючи, вони пішли парком, незабаром одружились, вона приїхала на свою Батьківщину і жили в тому місті, де й познайомились.