Народилася в Кишеневі (13.03.1965), де батько навчався в медичному інституті. Після його закінчення вони жили на півдні Молдови в болгарському селищі. Там Галинка навчилася співати болгарських пісень, полюбила пагорби високі, яри глибокі та скіфські могили. А дід і татко сумували за Україною. Довго не могли ніде осісти.

Найбільше запам’яталося селище Степань, багате на історичні пам’ятки, що на Рівненщині. Там дівчинка навчилася колядок та щедрівок, багатьох українських пісень. Бо українську пісню ще раніше полюбила завдяки татові. Вона й співала з ним на два голоси. З друзями ходила по волошки в жито, в ліс по гриби, а то й корів пасти, згрібати сіно, в’язати льон. Її полонила чарівна природа, фортечні вали. Дід її приятеля співав у церковному хорі, то вони часто сиділи на хорах і слухали службу. І тоді вперше відчула вона присутність Бога. «Мабуть, усе найкраще, що є в мені, - згадує поетеса, - я отримала від спілкування з татом і від людей, що оточували мене в цьому чудовому місці – в Степані. Про це вона пише в своєму листі-зверненні до учнів місцевої школи.

Тато мріяв, щоб дочка стала піаністкою та після його смерті Галина захотіла працювати в хірургії, як тато. Закінчила  медучилище. Зараз працює в травматологічному відділенні Київської лікарні №28. Але таки закінчила музичну школу з класу фортепіано, сама навчилася акомпанувати собі на гітарі, спробувала писати пісні. Читає і пише з дитинства. Друкувалася в «Живій воді», «Витоках», газеті «Вперед». А ось підготувала й першу збірку такої щемкої, задушевної і мелодійної поезії «Хрещаті пелюстки». Коли її читаєш, то таки відчуваєш: слово з життя проростає.