РАЇСА  БРИЧКОВА

 

Член Національної спілки журналістів України

та Міжнародної федерації журналістів

Раїса Степанівна Бричкова народилася 10 серпня 1949 року в селі Бережниця Дубровицького району в сім'ї Степана та Євдокії Бричкових. Росла вона слухняною, розумною та кмітливою дитиною.  Через декілька років сім'я переїжджає до Сарн. Рая навчається у місцевій школі №1. Швидко пройшли шкільні роки і попереду  юнку вже чекало доросле життя...

Свою трудову діяльність Раїса Степанівна розпочала вчителем початкових класів у Катеринівській початковій школі, далі  в районній газеті “Будівник комунізму”, де  вона працювала спочатку секретар-друкаркою. Вступивши до Львівського державного університету ім. І. Франка на факультет журналістики, продовжила свій  трудовий стаж   на посаді журналіста в Березнівській та Дубровицькій районних  редакціях. У 1973 році Раїса     Степанівна повертається в рідні Сарни і починає працювати на   посаді  літпрацівника в редакції районної газети “Будівник комунізму”. Саме тут, в районці, розкрився  журналістський і літературний талант тепер вже всім відомого, визнаного майстра слова. Тут вона  набула  майстерності та досвіду, бо допомагали становленню молодого дарування  та підтримували  словом і ділом відомі  літописці   рідного краю: Іван Кузьменко, Петро Велесик, Ганна Чиченіна, Георгій  Ваганов…

За роки творчої праці Раїса Степанівна на сторінках  газети вела різні  тематичні  рубрики, писала статті найрізноманітнішої тематики, репортажі, замальовки, нариси. Авторка не байдужа до людських доль, і у своїх матеріалах  не тільки  передає  факти з життя певної особистості, родини чи колективу, а й співпереживає з цими людьми, щиро співчуває їм, морально підтримує.

Червоною ниткою крізь творчість Раїси Бричкової проходить тематика про людей складної долі, людей з обмеженими  фізичними можливостями, людей, які без надії сподіваються, живуть і творять заради життя. Зокрема про Романа Карачуна, який малює чудові картини… зубами, Володимира Громова, з яким жорстоко обійшлася доля у В'єтнамі, Наталію Джеджеру - чемпіонку України з  інвалідного спорту, Людмилу  Гришковець, Тамару Кирдій, Василя  Позніка, та багато інших.

Улюбленим художнім твором для пера літераторки стали образки, у які вона закохана до безтями. Результатом образних і  лаконічних творів, часто із філософським осмисленням стала її перша збірка “Розпалю вогнище із слів палких”, яка вийшла у 1994 році, і яка за стилем написання чи не перша та єдина на Рівненщині.

До написання другої збірки “Сину, ангеле мій...”  Раїсу Бричкову підштовхнули  болючі   листи від жінки, доля якої була пов'язана з Афганістаном. Материнською теплотою сповнений кожен рядок, кожне слово книги про афганців,  яка вийшла друком у 2008 році у м. Рівному. Талановита авторка перейнялася героїчним подвигом одинадцяти  молодих земляків, які не повернулися з  далекого Афганістану. Афганський пекельний смерч вкоротив  юнакам молоді життя. Згасло  одинадцять  зірочок, залишивши, проте, слід на цій землі. 

Розповіді про 18-20-річних поліщуків, які опинилися далеко-далеко від отчого дому, під Шиндантом, Файзабадом, Парваном, Кандагаром, в сірих, кривавих та гарячих пісках далекої країни - зворушливі й щирі, сповнені материнською любов'ю та  відчаєм, сумом та тугою за  батьківською хатою. І по сьогодні болить материнське серце  за синами, які молодими пішли у вічність і не залишили після себе дітей, внуків, а тільки світлу пам'ять.

15 лютого 2009 року голова районної організації ветеранів Афганістану Геннадій Радько  вручив Раїсі Степанівні Бричковій медаль “За громадську мужність”. Вдячну справу зробила  журналістка і читачі  вдячні авторці за чуйні й  правдиві слова.

У скарбничці кореспондентки є й інші численні грамоти, дипломи, подяки. Раїса Степанівна - член Національної спілки журналістів  України та  Міжнародної Федерації  журналістів.

За ряд публікацій,  вміщених у “Сарненських новинах”, обласних і центральних  часописах, що  висвітлюють роботу Товариства Червоного  Хреста, її було неодноразово відзначено  грамотами   обласного комітету Товариства, а у 2002 році  визнано кращою журналісткою року в області  з висвітлення  червонохристівської тематики.

Час і роки даються взнаки. Раїса Степанівна вже на заслуженому відпочинку, хоча й надалі є активним дописувачем “Сарненських новин”. Та головним для літераторки завжди залишається образне слово, чисте,  правдиве,   корисне, і вона спалахує  новими словами, надіями та мріями. Будемо сподіватися, що й    надалі,  шанувальники творчості Раїси  Бричкової  ще матимуть не одну нагоду   зустрітися з новими творами талановитої авторки.

 
ОКРЕМІ ВИДАННЯ ТВОРІВ РАЇСИ БРИЧКОВОЇ

 

 

 

Бричкова Р. Розпалю вогнище із слів палких : образки / Р. Бричкова.- Сарни, 1994. – 48 с.

 

 

 

Бричкова Р. Сину, ангеле мій… : до 20-річчя виведення військ з Афганістану / Р. Бричкова. - Рівне, 2008. – 59 с.

З книги Раїси Бричкової
«Сину, ангеле мій…»
 
Не зів’яне на цвинтарі чорний тюльпан
 
Юра ріс у такій хорошій ба­гатодітній сім'ї, тепло якої, здається, все життя грітиме, мов затишне гніздо, кожного родича і всіх довкола. Юра був найменшим, дуже спокійним, чуйним і добрим. Старша сестра Марія, з якою мені пощастило зустрітися (нині вона мешкає в Борисполі, що під Києвом), пригадувала дитячі роки улюб­ленця з тихою й тремтливою по­смішкою. Адже наймолодший братик завжди любив усміхатися й майже все робив так легко та просто, ніби граючись. Згадала, як чотирирічним лежав у дільничній лікарні із запаленням легень, але турбувався, щоб не хворіли старші сестри та брати. Вже тоді доброта вихлюпувала з юної думи, зігріваючи всіх, кого любив і з ким спілкувався, Ходив до школи, але завжди встигав і з хлопцями набігатися у футбол, і по господарству батькам допомогти. А скільки друзів мав Юрко!
Коли настав час йти до армії, провели свого улюбленця, як годиться. З нетерпінням чекали першого солдатського листа. Він прийшов із Прибалтики. Молодий солдат із радістю повідомляв, що в нього все гаразд, що знайшов собі надійних друзів, і запевняв, що буде все добре, адже він ніякої роботи не боїться, любить техніку. Ніхто не відав і не знав, яка зла і лиха доля чекала новобранців цього набору. Якось несподівано перед ними поставили завдання якнайшвидше зібратися в дорогу. Всім у цій частині було відомо, що так віддавався наказ тим, кому стелилася дорога в Афганістан. Куди й на скільки?.. Для Юрія Гречана з Тинного ця дорога пролягла в безсмертя.
Він ще не встиг оволодіти зброєю, опанувати військову техніку. Вже в Афганістані здавав водіння. У чужій і непривітній країні, кожен куток якої, здавалося, дихав смертю, поліський юнак зумів витримати іспит. Хоч тут справді було все незвичним - розвиток цивілізації ніби зупинився в XIII столітті...
«...Зараз знаходжуся в іншому місці... Ви, мабуть, здогадалися по адресі, де я. Раніше не думав, що дове­деться мені служити в такій далекій країні, хвилювався, звичайно, але тепер побачив, що тут немає нічого страшного... Це так тільки дома здається, що в Афганістані вже кінець, а насправді тут можна жити, солдатам служити. Так що за мене не переживайте, все буде нормально. Заправляю вертольоти пальним... Завтра перший день вийду вже на свою машину. Тут погода вдень понад 30 градусів і більше - сильно спекотно, на вершинах гір сніг так сліпить, що боляче дивитись. Тут по-своєму гарно..».
Ось такі скупі рядки заспокоювали рідню, аби не хвилювалася. Але мама відчувала, що Юркові нелегко там. Материнське серце - наче індикатор, лазерний промінь, що на відстані просвічував синову солдатську дорогу.
Того липневого дня, як ми розмовляли зі старшими Марією та Сергієм, стояла спека - несподівана для поліського краю. А як там було Юркові в Афганістані? Вдень пекло немилосердно. Спрага була ще одним підступним і злим ворогом, адже подекуди температура піднімалася до 60 градусів, і питну воду привозили вже теплою - не такою смачною й цілющою, як дома, на Поліссі. Писав, розтоплювалося масло в жерстяних банках, вибухали, мов міни, консерви. Доводилося харчуватися в основному сухарями, галетами. Тяжко жилося нашим хлопцям, марили ковтком рідної води з колодязя. Юркові здавалося, що краплина живильної прохолоди і втому зняла б, і сили додала б. Не було... Тільки мрії, як птахи, сягали високості неба - одного-єдиного на всю неспокійну землю. Але чому афганська земля така: жорстока, безжалісна смерть товаришів, безвихідь і відчай... Ровесники навічно залишалися молодими, як і Юрко. Повернувся й він у своє рідне село в цинковій домовині й став горбиком землі, нагадуючи чорний тюльпан, що проріс на цвинтарі і гасне-не-згасне, як вечорова небесна зірка. Мало хто знає, як хлопчина провів останні хвилини життя. Лише шпилі гір і спекотне небо були німими свідками його останнього подиху, останнього погляду. І скупі рядки повідомлення батькам: «Ваш син загинув смертю хоробрих 9 лютого 1987 року в Кундузі при виконанні інтернаціонального обов'язку в ДРА».
І не повернути, і ніяк не змиритися, що підступна смерть забрала молоде життя. Рідні, двоюрідний брат Сашко Тимощук, якого солдатська доля теж була закинула в Афганістан, бережуть пам'ять про Юрка, як дорогоцінний скарб. Незагоєна рана від втрати, певно, ніколи не затягнеться. Стільки всього назбиралося в душі й серці! Біль нездоланний, як недосяжні зірки, і чорний тюльпан символізує нам знівечене юне життя.
 
Спитати б журавлів
Вони розповіли б... Нічого не втаїли б, не прихова­ли б, не прикрасили б. А так... За плином років залишаються нестерпно важкі випробування, що випали на долю чоловіцтва 70-80 років, коли афганська далека земля в багатьох забрала здоров'я, вкоротила життя, як-от і сільському красеню, стрункому та чорнявому Петру Пітелю.
Ішов до армії, як і тисячі ровесників, із прагненням добросовісно виконати свій громадянський обов'язок. Відслужили у свій час його старші брати Микола та Юрко, тож і Петро не вагався й не боявся солдатських буднів. Хіба що насторожувало слово "спецнабір". Та ще серед літа. З'явитися 1 липня 1979-го в райвійськкомат - лежала вдома на столі повістка. Йому, а також Миколі Бовкуну, Леоніду Мельнику та Миколі Шепелю. Як заведено, влаштували хлопцям родинні проводи, гарно розпрощалися, просили писати листи.
Трималися гурту молоді кричиляни і на туркменській землі, що зустріла пісками, спекою, пронизливими вітрами. Непросто незвично було звикати не лише до клімату, а й до незнайомої мови та людей. Солдатські будні непокоїли раптовими підйомами, вилазками. Та служба є службою. І коли 27 грудня того ж 1979-го надійшов наказ залишити Шолотань, де дислокувався полк, солдати не хвилювалися. Вони не знали, що їх маршрут простягнеться до Герату, третього за величиною міста після Кабула, столиці Афганістану... 101-й полк 40-ї армії, у складі якого був танковий батальйон, де служив водієм Петро Пітель, першим переступив афганський кордон, за яким ішла війна, і досі нам незрозуміла...
Петро Пітель мав у своєму розпорядженні потужний "Урал", якого, як друга, дбайливо доглядав, щоб не підвів, щоб вдало добиратися до місць, де чекала заправки бронетехніка. Постійно в бойових рейдах, виїздах. Мало коли доводилося бути на перевалі, куди приходили листи.
Як було долати ті круті схили чужих гір, що дихали смертю?.. Адже душмани були господарями тут, знали кожну стежину поміж списами холодних скель і печер, кожен зигзаг, що сповзав у прірву. Раз у раз вони влаштовували несподівані засідки, і стрільба тоді, здавалося, спадала свинцевою зливою, що косила молоді життя.Спитати б журавлів про те останнє бойове завдання Петра Пітеля... На своєму "Уралі" поспішав на чергову точку, долаючи дорогу, що зміїлася впродовж ущелин, плато. Здавалося, ось-ось добереться до своїх. Раптом збоку щось свиснуло... Ще раз... Ще... Навкруги наче загриміло. Несподівано, ніби блискавиця шугнула під колеса. Автомобіль струсонуло. А позаду ж - пальне!..
Спитати б у журавлів, як останній погляд українського сміливця застиг під чужим піднебессям, як останній подих юнака поглинула пекельно-пекуча спека...
Це було 20 травня 1981 року. А на Поліссі, рідною землею йшла весна. Із-поміж листочків розливався цвіт яблунь і вишень. Квітувала українська земля. Хоча подеколи її студила прохолода. А 25 травня до Пітелів постукала чорна звістка: принесли повідомлення про смерть Петра... Застигла з болю мама Степанида Климівна, проста сільська жінка, трудівниця. Усе життя пропрацювала ланковою, виростила сама (чоловік помер рано, коли Петрик ходив десь у четвертий клас), трьох синів і двох дочок. І на роботі встигала, льон вирощувала, і вдома. У тих клопотах і турботах біда ста­лася. Впала з машини, покалічила ногу. Та не залишила жінка роботу в колгоспі, ніби забувала усі житейські негаразди, що мурашником пообсідали вдову, а тут ще...
Того дня, коли домовина опустилася посеред сільського подвір'я, все навкруги огорнула нестерпна прохолода, наче повіяло справжньою смертю. 27 травня на похорони зійшлося все село. Не передати словами того прощального скорботного шлейфу, що тягнувся й тягнувся найдовшою центральною вулицею села. То були перші похорони воїна-інтернаціоналіста, над яким безжалісно нависло чорне крило смерті... А до "дембеля" залишалися лічені дні...
Хлопці-односельці, які залишали афганську землю, поверталися додому повз ту місцину, де розсипане каміння нагадувало недавні бої. Вони схилилися над пам'ятником Петру Пітелю, який склали солдати-однополчани. Мужчини, які ніколи не плачуть, мовчки прощалися з другом, своєю молодістю.Через 8 років село дізналося, що Петра Пітеля посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки, що його прізвище занесено до "Книги пам'яті...". А в селі, у місцевій школі, є загін, названий його ім'ям. Свято бережеться пам'ять про простого сільського парубка, життя якого скосила чужинська куля, на чужинській землі.
 
Сину, ангеле мій…
 
Армія... Кожен хлопець гордиться вимогливою армійською школою. Повертаються ж бо звідти фізично загартованими, змужнілими, з уже по-дорослому оціненим кожним кроком. Служба в армії за честь ви­давалася й Віктору Євгейчуку ç Âèð³â. Òèì ïà÷å, ç³ ñë³â ñòàðøîãî áðàòà Âîëîäèìèðà, ÿêèé â³äñëóæèâ, уже знав, що хвилюватися нічого. Тож не триво­жився новобранець, коли опинився у Львîâ³, в школі десантників. Гордився, що пощастить опанувати майстерніс­тю в найпрестижнішому серед однолітків роді військ.
Додому зі Львова Віктор писав заспокійливі листи, скупо розповідаючи про армійське життя. Той останній день, коли їх кинули в Афган, сприйняв, як належить: армія є армія, а солдат є солдат, який зобов'язаний виконувати накази командирів.
Осінь 1979-го юнак зустрів уже в неспокійному Афганістані. Кожна ущелина, камінець, здавалося, дихали не лише несподіванкою, а й смертю. Довго звикав до піщаних пейзажів, до афганця-вітрюгану немислимої сили, який забивав піском очі, ніс, рот...
Та про це він не зможе розповісти. Бо немає Вітька. Навіки застигло небо над його понівеченим тілом, яке знайшли побратими-ровесники наступного після страшного бою дня 8 травня 1980-го. Життя двох поліських красенів забрали чужинські кулі. Пізніше хлопці- "афганці" зі Степаня, які не забувають рідню Євгейчука, розповідали про той останній бій, в якому брав участь і Віктор, запеклу бійню в чужім краю, де знайшли вічний спочинок чимало українських юнаків.
Тіло Віктора виявили за каменем... Очевидно, немилосердними були останні хвилини життя пораненого в обидві ноги бійця, який, рятуючись від кровотечі, сам себе перев'язав, але не зміг дістатися до своїх... Потрапив натомість у ворожі руки, що так жорстоко позбиткувалися...
Військові не дозволили матері попрощатися із сином, віко цинкової домовини сховало рідні очі, вуста і синову останню муку... А Софія Сергіївна так ридала, так молила! Не вмолила. Чуло материнське серце біду. Ще з того дня, тієї хвилини, коли переступила поріг сільради, куди викликали, щоб повідомити про смерть сина. Вона, ще нічого не знаючи, уже з порога залилася слізьми: "Ой синоньку... Вітєчко, тебе, мабуть, уже немає!"
16 травня 1980-го на похорон десантника Віктора Євгейчука вийшло все село. П'ять його братів і сес­тер, мама з батьком прощалися з рідною кровинкою. Не передати словами журби та печалі, що піднімалися до високого піднебесся тієї тривожної весни, якої забути не можна. І пам'ять про земляка свято бережуть односельці. А про його мужність вічно нагадуватиме посмертна Вікторова бойова нагорода - орден Червоної Зірки.
 

Головна

Знаменні та пам'ятні дати

Відомі люди Сарненщини

Символіка району

Історія району

Історія району в світлинах

Екологія краю

Літературне краєзнавство

Духовне життя