ІСТОРІЯ  РАЙОНУ

 

 

Головна

Знаменні та пам'ятні дати

Відомі люди Сарненщини

Символіка району

Історія району

Історія району в світлинах

Екологія краю

Літературне краєзнавство

Духовне життя

 

 

 

Сарненська земля…В її історії, як і в історії кожного краю, міста чи навіть малого села, наче в краплині води, відбиті вікопомні сторінки історії українського народу, його культура, його чарівна, співучо – пісенна душа, його радощі і надії.

Історія Сарненського краю невіддільна  від історії Західної України. В минулому  територія району була  контактною зоною проживання двох давніх слов’янських  племен – древлян та волинян, про що свідчать чисельні археологічні пам’ятки, які зберігаються в Сарненському історико-етнографічному музеї.

Перші сліди перебування людини на території теперішнього Сарненського району відносяться до стародавніх часів. На лівому березі Случа, там, де тепер розкинулися  квартали районного центру, археологи виявили стоянки первісних людей доби неоліту. Тут знайдено кам'яні знаряддя праці, уламки глиняного домашнього посуду, виліпленого вручну, без допомоги гончарного круга. Серед знахідок - добре відшліфований молот з висвердленим отвором для деревної рукоятки, кременеві ножі та наконечники списів. На піщаних дюнах, поблизу села Кричильськ у 1951 р. В.І. Канівцем виявлено стоянку мезолітичної доби. Біля мосту по дорозі до с. Корост – поселення гребінцево-накольчастої кераміки, виявлене у 1929 році. Також тут розміщується давній курганний могильник. У курганах знаходять кам’яні знаряддя праці. А на південь від села, на березі р. Мельниця – давньоруське городище, оточене земляним валом. Місцеві жителі так і називають цю місцевість – Городище.

Поселення, назви яких збереглися до наших днів, виникли на території району в основному після утворення держави східних слов'ян - Київської Русі. Державне об'єднання східних слов'ян, призвело до зміцнення економічних зв'язків між окремими частинами Русі, сприяло розвитку торгівлі. Одним з торговельних шляхів стала досить повноводна тоді річка Горинь, по якій купці на невеличких суднах перевозили товари до Польщі, у прибалтійські країни. На цьому водному шляху, по берегах ріки, і виростали поселення. Майже всі вони згодом стали великими селами, деякі з них існують понині.

Межиріччя Горині та Случа довгий час зоставалось незаселеним. Проникненню сюди людини заважали непролазні ліси та великі болота. В період монголо-татарської навали тут з'явилися дворища, які поклали початок поселенням, що згодом переросли у села. Таке походження мають, зокрема, розташовані на південному заході району села Угли та Убереж. Дістатися до них у давнину можна було лише у бездощове літо, або взимку, коли морози сковували поверхню великих боліт-трясовин.

Полісся приваблювало давніх людей достатком риби у водоймах, дичини, ягід, грибів, їстівного коріння. Заливні луки і величезні пасовища сприяли розвитку скотарства. А ріки, густі ліси, непрохідні болота надійно захищали від нападу ворогів.

Місцеве населення мужньо боронилось від монголо-татарських завойовників. У народній пам'яті збереглося чимало переказів про героїчні дії людей, які заселяли ці землі.

Взагалі в історії Сарненщини чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників. У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.

Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в'язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка. Сотні жителів сіл влилися в їхні ряди, включилися в активну боротьбу проти шляхетського панування.

З новою силою спалахнули селянські повстання на територію краю в період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді на боротьбу проти шляхти піднялось населення багатьох пригоринських i прислучанських сiл. Повстанські загони діяли в Немовичах, Тинному, Коросту, Тутовичах, Ремчицях. Громили панські маєтки i жителі Сарн. До селянсько - козацьких загонiв вступило багато жителiв Степаня, яким повстанці оволоділи після запеклої битви в 1649 році.

За Андрусівським перемир'ям 1667 року майже вся Правобережна Україна, в тому числі й Волинь, залишились у складі магнатської Польщі. Колоніальна політика, безконтрольне господарювання i свавілля шляхти негативно позначились на економічному i культурному розвитку загарбницьких земель. Становище тут дещо змінилося лише після третього поділу Польщі (1793 - 1795 рр.) i приєднання Волині до Росії. Знову зросла роль Горині як водного торгівельного шляху, а через Степань на Пінськ, i далі  на північ  потяглись по зимовій  дорозі  валки з хлібом та іншими товарами.

Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882 році в Степанi  працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Сарненщина до кінця ХІХ століття залишалася економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.

Все було на історичному шляху нашого краю: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним  промисловості і залізничного сполучення.

Після скасування у 1861 році кріпосного права Україна, як і Росія, пішла по шляху капіталістичного розвитку. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань - Степанські дачі (1882 рік), Рівне - Лунінець (1885 рік), Київ - Сарни - Ковель  (1902 рік).

Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про будівництво залізничних ліній Вільно - Рівне Поліських залізничних доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці Лунінець - Сарни - Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція Сарни. Перша колія Петербург - Лунінець - Рівне пролягла через Сарни у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина залізничних доріг  проходила по заболоченій місцевості, перетинала багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.

Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на заваді став приватновласницький бар'єр. Великий магнат граф Плетор не захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її спроектували  через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно змінило обличчя станції - вона перетворилась у важливий залізничний вузол. Відтак, помітно почало зростати  місто та чисельність його населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через річку Случ.

Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в  тихому донедавна селищі, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата - грабарка, а транспортом - ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 - 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь - яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми. 

Після 1902 року станція Сарни стала вже одним з найбільших вузлів залізничних шляхів, якi входили до складу Пiвденно - Західної залізниці. Тоді ж було завершено будівництво вокзалу з кількома залами для транзитних пасажирів та службово – технічними приміщеннями. Одночасно стали до ладу локомотивне депо, ремонтні майстерні, вагонна i розвантажувально - навантажувальна дільниці, будувалися матеріальні склади. Залізничний вузол розвивався, створювалися всі необхідні технічні i допоміжні служби. Швидко зростала тут i кількість робітників - залізничників, основну масу їх становили вихідці з навколишніх сіл, якi оселялися біля станції, будували тут будинки. Для роботи на станції, в депо i майстернях приїздили майстрові люди з різних місць Росії. Для них зводились одноповерхові житлові будинки. Станція поступово перетворювалася в населений пункт.                                                                 

У зростаюче місто, як мухи на мед, стали поспішати ремісники, торговці, та інші ділові люди. Одних сюди манила надія знайти хорошу роботу, інших — розпочати власну справу, зайнятись комерцією. Тому по обидві сторони станції жваво скуповувались земельні ділянки під індивідуальні забудови. Швидко й позапланово виникали нові вулиці. І назви їм давали відповідні: Широка, Залізнична, Лісова, Грибова, Крива. Урізноманітнювався і склад самого населення. Крім українців тут жили росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи. Однак ніяких сутичок на національному ґрунті між ними не виникало. Всі жили у злагоді, на виду один в одного, кожен займався своєю справою. Єдине, що вносило якийсь поділ між людьми, то це релігія. Одні йшли молитися у православну церкву, другі — в синагогу, треті — в костел.

В цей час у місті, як гриби після дощу, виникають лавки, магазини, перукарні, майстерні. На дому трудились шевці і кравці, в кузнях орудували ковалі. Гучний протяжний гудок, що долинав з паровозного депо, щоранку будив і кликав до праці весь робочий люд.

Повсякденне життя молодого міста перебувало під наглядом міської управи, яка складалася з пристава, урядника і поліції. Був утворений і почав діяти мирний суд.

І хоч місто швидко зростало, школи в ньому ще не було. Тому дітям доводилося ходити в церковно-приходську школу села Доротичі.

У 1902 р. почало працювати Сарненське двокласне залізничне  училище.

Але не тільки залізничному транспорту, а й сільському господарству   потрібні були кваліфіковані працівники. І у 1903 році в Сарнах відкривають двокласне сільськогосподарське  училище, в якому  працює 7 вчителів і   навчається 353 учні: 210  хлопців і 143 дівчини. Це одне з найстаріших сільськогосподарських  училищ не лише на Рівненщині, а й після Херсонського, яке було засновано у 1874 р. й на всій   території сучасної України. Введення в дію училища дещо усунуло труднощі з навчання дітей, а крім того справляло благотворний вплив і на їх батьків. У них з'явився інтерес до освіти і культури.

Водночас велось будівництво  двох будинків під школу, яка стала до ладу в 1906 році. Зовні ці будинки нічим не відрізнялись від житлових, і тільки внутрішнє їх планування відповідало вимогам школи.

Тривалий час у Сарнах ніяких культурно-освітніх закладів не було. У 1906 році неподалік вокзалу заклали парк, в якому можна було з сім'єю провести  дозвілля. Паровозне депо виділило кошти для закупівлі духових інструментів й було організовано перший самодіяльний музичний гурток, який у свята влаштовував для молоді танці. Місцем для танців обрали просторий цех паровозного депо, хоча він мало був пристосований для розваг. Та доводилось задовольнятись і цим. 3 часом обладнали невеличку сцену. В дні різдвяних і новорічних свят тут для дітей влаштовували ялинку. Діти залізничників веселилися біля ялинки, їм дарували пакетики з ласощами. А в ювілейні дати відомих поетів чи письменників вчителі школи влаштовували вечори на їх честь. На ці вечори запрошували школярів та їх батьків. Зі сцени читались вірші, ставились нескладні п'єси.

Зрозуміло, що в той час Сарни мали зовсім інший вигляд, ніж тепер. Лише Залізнична вулиця, де розташовувалась  школа, була більш-менш впорядкована. Радували своєю ошатністю і дерев'яні, але обшиті ззовні струганою дошкою і пофарбовані будинки, вздовж хідників росли акації і в'язи. Але інші частини міста виглядали досить непривабливо. Бо як уже згадувалось, забудова його велась не планово і хаотично, кожен будував усе на свій смак і лад. Отож вулиці кривляли, як заманеться, будинки на них споруджувались як завгодно, нічого не робилось по впорядкуванню цих вулиць. Ні мостових, ні тротуарів на них не було. З піщаного торфового ґрунту в суху погоду тут здіймались хмари пилу, а в негоду утворювалось багно. Особливо скрутно було пішоходам весною і восени, коли вулиці тонули у торф'яному місиві. Хоча подекуди прокладали дощані кладки, але ходити по них вночі було дуже небезпечно. Якщо людина оступалась, її ноги провалювались глибоко у болото. І там могли залишитись калоші, які на той час становили неабияку цінність. То й не дивина, коли на другий день на видноті власник загубленої калоші рився у багні, аби знайти свою втрату.

Раз на місяць у кінці вулиці Широкої влаштовувались ярмарки. Сюди селяни з усіх навколишніх сіл привозили на продаж різні сільськогосподарські товари, домашніх тварин і птицю, гончарні і бондарні вироби і багато ще чого. Як і на всякому ярмарку тут панував несусвітний гамір. Все, чим торгували, здебільшого продавалось не з надлишку, а від нестатків, бо селяни жили бідно. На вторговані гроші вони купляли газ, сіль, дрібний сільськогосподарський реманент та предмети домашнього вжитку.

Великі масиви лісу довкола Сарн привертали увагу лісопромисловців. І невдовзі, на південно-східній частині міста, було збудовано невеличкий лісопильний завод (тартак). З ближніх лісосік колоди дерев сюди доставлялись підводами, а з віддалених — сплавом по Случі до села Доротичі. Тут їх витягували на берег і складали в штабелі, до яких від лісопилки підходила вузькоколійка. По ній колоди знову ж таки кінною тягою підвозились до місця розробки. Після паровозного депо лісопильний завод став другим більш-менш помітним промисловим об'єктом міста. Згодом поряд з лісопилкою побудували паровий млин, де мололи зерно, дерли крупу, робили рослинну олію, різали солому на січку. Більше джерел для вкладання капіталу не було і розвиток промислового виробництва у місті на цьому на тривалий час призупинився. Хоча торгівля і ремісництво і надалі розширювали сферу своєї діяльності. Продовжувалась і забудова міста.

У 1914 році біля міста, в районі Сарни-Ковель, з метою використання на науковій основі  великих болотних масивів  Поліської зони під сінокоси і пасовища, виробництво зернових культур і овочів, оздоровлення місцевості, поверхневого покращення лісів було організовано болотну дослідну станцію. Історія створення і наукова діяльність станції в початковий період пов’язана з іменем керівника Західної експедиції по осушенню боліт І.І. Жилінського, інженера-гідротехніка Ф.П. Шаблигіна, першого директора Л.В. Кузнецького. Протягом багаторічної роботи, на станції працювали доктора, кандидати, доценти сільськогосподарських, біологічних наук. Сарненська науково-дослідна станція вважається однією з найстаріших в Україні, яка функціонує і по нині. Співробітники станції вивели нові сорти трав, що ростуть на торф'яниках та осушених землях, розробили рекомендації використання забруднених радіонуклідами земель.

А попереду Сарни чекали важливі історичні події і суворі випробування, славні та героїчні діла сарненців.

За часів Першої світової війни Сарни були важливим стратегічним пунктом, де розміщувалися військові частини, госпіталі, склади з амуніцією. У 1916 р. в Сарнах побував автор «Пригод бравого солдата Швейка» Я. Гашек.

17 березня 1917 року у Києві було засновано Українську Центральну Раду на чолі з  В. Винниченком та С. Петлюрою. Її головою було обрано Михайла Сергійовича Грушевського. Він був  дійсно головою і ментором всього зібрання депутатів. Він стояв незмірно вище  за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Члени засідання поштиво ставилися до свого голови: його називали “професором”, “батьком”,  і навіть “дідом”. Перебуваючи на чолі Центральної Ради  М. Грушевський  боровся за право українського  народу  на державність.  9 лютого 1918 року уряд УНР і Мала Рада  з залишками українських військ  залишили м. Київ у зв'язку із наступом більшовиків і почали рухатися на  Житомир, який зайняли 13 лютого 1918 року. Та збройні  сутички  з більшовиками  тривали, тому на одній із нарад було вирішено, що уряд   пробиватиметься через Коростень до Сарн. 19 лютого 1918 року до Сарн  прибули ешелони з урядовими установами  і Центральною Радою. Наше місто  тимчасово стало  місцем перебування центральних органів УНР.

Діяльність Центральної Ради  в Сарнах викликає  захоплення і повагу. Весь цей час вона  не припиняла  своєї  законодавчої роботи і за цей період   прийняла  кілька важливих  законів, пронизаних ідеєю  зміцнення Української державності та її традицій. Серед прийнятих  законів були: Закон про Уряд України, Закон про  українське громадянство,  Закон про  адміністративний поділ краю  на “землі”, яких  мало бути тридцять,  Закон про  відновлення старої монетної одиниці Української  держави - гривні,  Закон про державний  Український   Герб - Тризуб.

Обурений нечуваною  підступністю і лицемірством російських більшовиків, саме у Сарнах М. С. Грушевський пише свій публіцистичний твір “На порозі нової України. Очищення огнем”.

Станом на лютий в 1921 р. в Сарнах проживало майже 6 000 чоловік. Це було повітове польське містечко, яке жило лише залізницею.

За Ризьким мирним договором 1921 року територія Рівненщини відійшла до складу Польщі. 17 вересня 1939 - відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі ввійшли  до складу колишнього СРСР.

Датою заснування Сарненського району вважається 4 грудня 1939 року, коли була утворена  Рівненська область, і згідно з адміністративно-територіальним поділом  тоді ж було створено  30 районних і одну міську ради в м. Рівне. Рішенням  облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області  організовано 56 перших  сільських рад, а в містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець, Остріг створені міські ради, підпорядковані райвиконкомам.

У січні 1940 року вийшов перший номер  районної газети «Радянський шлях». Сарненці отримали можливість слухати радіо, читати газети, мати безкоштовне медичне обслуговування та навчання. Організовуються лікбези. В місті та по селам відкриваються бібліотеки.  У район приїздять молоді спеціалісти зі сходу України: інженери, агрономи, вчителі, лікарі. На щойно створений Сарненський та Здолбунівський відділки Ковельської залізниці прибуло 1500 залізничників. У місті на той час функціонували: лікарня, дві аптеки, магазини, школа, хата-читальня, клуб залізничників, сільськогосподарське училище.

Але вже на початку історичного шляху наш район потрапив у вир великих військових і політичних конфліктів.

22 червня 1941 року мирне життя країни було перерване віроломним нападом Німеччини. 6 липня 1941 р. гітлерівці зайняли Сарни. З перших днів війни територія Сарненського району  стала місцем запеклих боїв. Місто і прилеглі села піддавались нещадному бомбардуванню. Залізна колія, яка була годувальницею протягом попередніх десятиліть, стала прокляттям для міста в ці буремні роки: у перші ж дні війни Сарни були атаковані німецькими військами, а відступаючи з міста, фашисти знищили і залізничний вузол.

Сарненські ліси і по сьогодні пам'ятають сміливу операцію партизанського з'єднання С.А.Ковпака на залізничному вузлі, що ввійшла в історію Великої Вітчизняної війни під назвою "Сарненський хрест". Партизанські підривники висадили в повітря п'ять залізничних мостів на річках Горинь і Случ, що схрещуються поблизу міста. Робота найбільшого залізничного вузла на півтора місяця була паралізована. Водночас вивели з ладу важливу ділянку залізничної магістралі Київ-Ковель-Брест, що забезпечувала бойову діяльність німецьких формувань. Диверсійні групи під командуванням Олександра Цимбала, Петра Кульбаки, Івана Бережного, Федора Матюшенка з'являлись біля залізниці раптово. Охорона навіть не встигла відкрити вогонь. У ході операції партизани не втратили жодного бійця. Усе це відбувалось саме в той час, коли під Сталінградом Червона Армія перейшла в рішучий наступ.

Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в'язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн. Всього за період окупації фашисти розстріляли в Сарнах 13711 мирних жителів міста і сіл району. 

У серпні 1941 року Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Більшість територій Рівненщини, ввійшли до рейхскомісаріату "Україна". Центром його стало місто Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на шість генерал-комісаріатів (генеральних округів), які складалися з гебітів (округів) на чолі з гебітскомісарами. На Рівненщині було утворено п'ять гебітскомісаріатів: Сарненський, Костопільський, Рівненський, Здолбунівський і Дубенський. Протягом серпня-вересня на окупованій території облаштувалася німецька цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські, фінансові та інші органи. Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування краю. В руїнах лежали промислові підприємства.

Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1500 юнаків та дівчат Сарненщини.

З липня 1941 по жовтень 1943 року в Сарнах діяла підпільно-диверсійна розвідувальна група під керівництвом колишнього начальника станції М. К. Фідарова, у 1943 р. страченого гітлерівцями. Ця група заподіяла фашистським загарбникам відчутних втрат. До цієї групи входили Вацлав Ісаковський, Іван Наумець, Марія і Борис Морозовики,  Іван Гусєв, Олександра Новицька. Вони мали зв'язок із партизанським загоном "Переможці". Надавали їм відомості про рух поїздів через станцію Сарни, дислокацію військових частин, патрульних пунктів. Та й самі диверсанти неодноразово прикріплювали міни до поїздів, підривали колії.

Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил. У 1941 році збройним об’єднанням, яке почало діяти на теренах Сарненського та Костопільського районів стала «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, уродженця с. Бистричі, що на Березнівщині.  В Сарнах було організовано окружну команду української міліції, а сам   Т. Боровець стає окружним комендантом. Кадри для свого війська   готують у створеній підстаршинській школі. Здійснюються напади на німецькі стратегічні об’єкти та комунікації в районі Сарн, Костополя, Людвиполя, Бережного,  Рокитного. Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали серед українського населення захоплення. Лави повстанців швидко поповнювалися добровольцями. Боротьба проти фашистів  не тільки не послабила міць формувань Тараса Бульби-Боровця, а навпаки - ще більш мобілізувала, об’єднала кращі сили молодих людей, патріотично настроєну інтелігенцію.

У жовтні 1942 р. поблизу Степаня  уродженець Полісся Сергій Качинський (псевдо Остап)  теж сформував повстанський загін. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). Датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року.  20 травня   1943 р. відбулася атака воїнів УПА на німецький гарнізон у с. Чудель, під час якої було  вбито 30 німців. … «18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину». «...В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі загони скрізь розбито й розігнано»( «З хроніки подій на українських землях», рік 1943, збірка № 1).

11 січня 1944 року  місто  було  звільнено   від  німецько-фашистських загарбників 397 і 143 стрілецькими дивізіями,  які штурмом оволоділи містом, хоча бої йшли протягом 3 днів за кожну вулицю, за кожний   будинок. Фашисти не хотіли здавати залізничний вузол, який мав важливе стратегічне значення для просування радянських військ. За визволення міста Сарни 12 січня 1944 року о 20 год.  Москва салютувала 12-ма артилерійськими залпами із 124-х гармат. 143-я стрілецька дивізія за визволення міста була удостоєна ордена Бойового Червоного прапора, 397-а дивізія отримала назву "Сарненська". Командир 143-ї стрілецької дивізії Герой Радянського Союзу Заікін - Почесний громадянин м. Сарни.

З визволенням   Сарн,   німці   не   припиняли  бомбардування,   особливо  постраждала залізниця, хоча вокзал залишався неушкодженим. І сьогодні він немов невидимою ниткою зв'язує минуле і сучасне нашого міста.

Для протиповітряної оборони міста, для захисту залізниці в Сарни прибуває 148-й авіаційно–винищувальний полк  особливого   призначення.   Аеродром   було розміщено на околиці села Сарни. Тяжкі повітряні бої відбулися над Сарнами наприкінці березня 1944 року.  22 березня 1944 р. о 10-й годині ранку 120 німецьких літаків взяли курс на Сарни із смертоносним вантажем. Але винищувальний полк наших соколів сміливо вступив у бій, відбиваючи численні атаки. Пілот М.Часник здійснив у цьому бою повітряний таран, залишившись при цьому живим. За виконання цих бойових завдань полк був відзначений орденом Бойового Червоного Прапора. Чотири пілоти - винищувачі Віктор Іванов, Степан Іванов, Євген Трофимов, Микола Часник – удостоєні звання   Героя   Радянського  Союзу.   Майже   весь особовий   склад   був   відзначений  державними нагородами.  Вдячні жителі міста у 1979 році  встановили  пам'ятник – літак (архітектор Я. Руцький), який зустрічає нас при в’їзді  в місто зі сторони Києва.

На вулиці імені  полководця Суворова  знаходиться величний Меморіал Солдатської Слави, який було відкрито у 1977 р. (архітектор Є. Пронів). Його увінчує врочиста стіна з барельєфними зображеннями орденів Перемоги і Вітчизняної війни, фігурний виріз у формі п'ятикутної зірки служить входом на меморіальне кладовище. Перед входом застигла бронзова фігура солдата. Він схилився на коліно і похилив голову, віддаючи шану тим,  хто спочиває тут  вічним сном. В його братських могилах поховано 2705 солдат і офіцерів, які загинули в боях за Сарни та від ран, одержаних в бойових операціях. Кожної весни, в День Перемоги, тисячі сарненчан разом з ветеранами війни приходять сюди, щоб покласти на могилу воїнів квіти, схилити голови перед їх подвигом в ім'я свободи і миру на землі.

Руїни і згарища залишила війна. Знавіснілий ворог завдав величезних збитків міському господарству, знищив і ту невелику кількість промислових підприємств, культурних і навчальних закладів, які були до війни. Почалася відбудова зруйнованого війною господарства. Відновила свою діяльність залізниця, а потяги, що йшли через місто, везли пасажирів у Варшаву і Москву, Брест і Ригу, Львів та Мінськ.

Уже в повоєнний час Сарни почали розвиватися  як промисловий центр. Тут було збудовано чимало заводів і комбінатів.

Сарни увійшли в світову історію завдяки тому, що саме тут на військовій базі «Сарни», була знищена остання пускова установка ракет середньої дальності згідно з договором між колишнім СРСР і США.

У 60-х роках ХХ століття  пройшло укрупнення районів і колишні Клесівський та Степанський  райони ввійшли до Сарненського. Так, Сарненський район став за площею  одним із найбільших в області.

Чорним крилом накрила наш край 26 квітня 1986 року аварія на Чорнобильській АЕС. Не було сім’ї, яку не оповив би вогонь Чорнобиля. Серед сотень тисяч українців, хто не шкодуючи власного життя та здоров’я, боровся зі страшним лихом, допомагав мирному населенню вистояти, вижити, переселитися в „чисту зону”, відроджувати обпалену радіацією землю, були й наші земляки. Високий професіоналізм, справжній героїзм, мужність і самовідданість під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС продемонстрували понад 400 жителів району, 312 з яких і нині проживають на території Сарненщини. Усі вони мають статус ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Для нашого району Чорнобиль сьогодні - це понад 94 тисячі осіб, постраждалих від катастрофи та її наслідків, Понад 900 сімей нашого району спіткало горе, у районі живуть приблизно 1500 інвалідів-чорнобильців та ліквідаторів. Це лихо щоденно гостро й болюче нагадує про себе нам, жителям Сарненщини, які, як і мільйони українців, пережили Чорнобильську трагедію, яка буде тяжкою спадщиною ще для багатьох поколінь.

 

 

А про те, як розвивалися освіта, культура, медицина, промисловість на теренах нашого району та міста можна дізнатися з книги Раїси Тишкевич "Сарни" (Тишкевич Р.К. Сарни: історико-краєзнавчий нарис / Р.К. Тишкевич. - Рівне: Дятлик М.С., 2016. - 231с. )

 

Розвиток науки і освіти

Розвиток культури

Медицина

Засоби масової інформації

Розвиток спорту

Розвиток промисловості