КУПРІН

Олександр Іванович

 
 

Олекса́ндр Іва́нович Купрі́н (26 серпня (7 вересня) 1870, м. Наровчат, нині Пензенської області Росії 25 серпня 1938, Ленінград, нині Санкт-Петербург) російський письменник.

Після закінчення училища Купріна у чині підпоручика було направлено у 46-й піхотний Дніпровський полк, що стояв у Проскурові Подільської губернії (нині Хмельницький). Будні глухого містечка, побут і звичаї здичавілого заштатного офіцерства, провінційних міщан описав він згодом у оповіданнях Дізнання, Похід, Прапорщик армійський, З вулиці, До слави, Напівбог, у повісті Поєдинок.

Навесні 1893 Купрін їде до Петербурга складати іспит в Академію Генерального штабу. В академію він не потрапив, і, пішовши з армії, їде до Києва, де співпрацює в київській щоденній пресі, а потім у житомирських, одеських, ростовських, поволзьких газетах. Фейлетони, судова хроніка, оповідання, передові статті, вірші, нариси, театральні рецензії такий діапазон газетяра Купріна. Багато чого з цієї строкатої продукції, що нерідко друкувалася під псевдонімами, не враховано й загублено. Велике місце у фейлетонах Купріна займає критика місцевих київських чиновників.

За час свого п'ятилітнього перебування в Україні, з 1894 року, він друкувався в газетах Киянин, Київське слово, Волинь (Житомир), Одеські новини. Написані для київських газет нариси склали цикл Київські типи, що викликають інтерес і донині.

Життя Купріна в 1895-1900 роках було особливо різноманітне й строкате. Прагнучи, за власним висловом, бачити все, знати все, уміти все й писати про все, Купрін багато їздить по Росії, охоче змінюючи професії, спосіб життя, оточення. Ким тільки він не працював: служив у технічній конторі в Москві, керував маєтком у Ровенському повіті, працював у ковальській майстерні на сталеливарному заводі в Донбасі, допомагав псаломщику в сільській церкві, організував спортивне товариство в Києві. Терплячи нестатки й голод, він тягав великі вантажі в артілі носіїв, грав у театрі м. Суми, брав участь у землемірних роботах у Рязанській губернії.

Найбільш цікавою та плідною для молодого письменника стала поїздка по Донецькому вугільному басейну навесні 1896. Купрін оглядав ливарні і рейкопрокатні заводи, спускався в шахти, детально знайомився з технологією прокату, з доменною і мартенівською справою. Цікавлячись становищем робітників і прагнучи наблизитися до заводського середовища, він влаштувався комірником на один із заводів Російсько-бельгійського товариства.

Приїхавши в Донбас із записною книжкою кореспондента київських газет, Купрін вивозить звідти не тільки захоплююче і жваво написані нариси про південну промисловість, а й цілу серію оповідань. До самого Купріна можна віднести слова, що він колись сказав про свого улюбленого письменника Редьярда Кіплінга: Йому знайомі найдрібніші побутові деталі з життя офіцерів, чиновників, солдатів, докторів, він знає найскладніші подробиці сотень професій і ремесел. Але він ніколи не стомлює своїм величезним багажем... усе це потрібно було йому для того, щоб знати достеменно, не з книг, не за чутками, ті речі й факти, про які він говорить у своїх книгах, щоб читач міг довіряти йому. І в цій довірі полягає одна з таємниць дивовижної чарівливості його оповідань і його великої і заслуженої слави.

Усеросійську популярність принесла Купріну повість Молох (1896). Назва повісті символічна: головний герой твору завод, що поглинає двадцять років людського життя в добу, уподібнюється ідолу Молоху.

Повістю Олеся (1898) і поліськими оповіданнями У лісовій глухомані, На глухарів відкривається дуже характерна для Купріна тема природної людини, сильних, самобутніх дітей природи.

У село Казимирку Сарненського району Олександр Купрін приїхав у 1897 році, куди його запросив друг, написавши, що тут, на Поліссі, можна успішно вирощувати   махорку-сріблянку.  І ось  молодий літератор з    двома чемоданами насіння прибув на  станцію  Вовча так  раніше  називалася  залізнична  станція Моквин. Його зустрів місцевий  житель  Казимирки Трохим Щербатий і прямою дорогою, яку  нині називають Крешенським шляхом, повіз до  села.

Їдучи до Казимирки, письменник чув жахливе завивання   вовків, бачив таємничий поліський ліс і клаптики засніжених  полів. Вже першого дня в нього  народився задум  оповідання Сріблястий вовк, а ще Олександр Іванович зрозумів: якщо не пощастить із бізнесом, то привезе натомість до Києва записи  невідомих широкій аудиторії легенд і переказів.

Так і  сталося. З Казимирки Олександр Купрін повіз задуми  шести творів світового значення.  Крім   Олесі   і    Сріблястого вовка, це оповідання На глухарів, Запечатані немовлята, Конокради, Лісова  глушина.

Письменник полюбляв гуляти з молоддю на берегах річки   Зульня, яка протікає через село, був дуже допитливий, цікавився життям місцевого люду.  З грудня 1897-го по червень 1898-го року Олександр Купрін насолоджувався перебуванням серед волинських поліщуків. Його вражала їхня безпосередність у сприйнятті світу, здатність до високих почуттів, жертовність і благородство.

Як свідчать старожили, прототип Олесі - Соломія справді  мала чаклунські здібності, знімала пристріт, ворожила на картах тощо.          

Не дивно, що непосидючий Олександр Купрін познайомився з Мануйлихою та молодою красунею-чаклункою. Соломія прожила до 1954 року, деякі старі люди її ще й досі памятають.  Повість Олеся  перший твір Олександра Купріна про  кохання.  Завдяки письменникові до нашого часу дійшли пісні, популярні на   Поліссі  понад сто років тому.

З 1991 року педагоги й  учні місцевої школи по краплинах визбирували факти про перебування  письменника в їхньому селі, а також предмети побуту того часу. Тоді й було відкрито при Кузьмівській загальноосвітній школі літературно-етнографічний музей Олеся. Стараннями ентузіастів у музеї зібрані речі та відомості про перебування у Кузьмівці, Зульні (нині - с. Грушівка), Степані видатного письменника. Родичі й музейні працівники з батьківщини Олександра Купріна надіслали фотознімки, деякі документи.

А ще в музеї можна побачити світлини урочища Голе, де була розташована відьомська хатинка на курячих ніжках. Саме там автора невмирущого твору Олеся пригощали надзвичайно смачним їством з курки, картоплі, сала та гречки. На іншій світлині красується церква, біля якої  односельці вчинили  самосуд над Олесею, намагаючись вимазати її дьогтем.

В музеї дбайливо бережуть те, без чого кузьмівчанам тепер не  обійтися: сторінки життєпису Олександра Купріна та історію поліського села.

 

  '

³

˳