Марія Кошин

МАРІЯ КОШИН

Марія Леонідівна Кошин народилася 29 червня 1990 року в селі Жадень на Дубровиччині. Нині проживає у місті Сарни.

За фахом — педагог, психолог, управлінець у сфері освіти. За покликанням — людина слова.Керівниця регіональної радіокомпанії «Полісся», журналістка та радіоведуча.

Членкиня Національної спілки журналістів України та Сарненської асоціації професійних і вільних журналістів і фотожурналістів.

Перші вірші почала писати ще в дитинстві — натхненна сторінками журналу «Журавлик». Згодом з’явилися студентські нотатки та перші спроби дитячої прози, проте саме доросле життя стало поштовхом до систематичного писання.

Особливу роль у цьому відіграла донька — її поява стала тихим імпульсом до внутрішньої відвертості та пошуку власного голосу.Поезія стала для авторки особистим простором, де відверто звучать почуття — власні й тих, хто поруч.«Дотики» — її перша поетична збірка.Про те, що живе у паузах і словах. Про близьке, щире й справжнє.

Дотики: (Поезія.) - Дніпро::Середняк Т.К.,2025,- 77 с.

ФРАГМЕНТИ ТВОРЧОСТІ

Осінню ногами босими, Малювали вирази на росі.

В ряд лягали думи покосами, Вона тут,

А він на тім березі.

Осінню дощами сивими,

Наливало в ріку води. Що ж ти доленько, Не наблизила?

Що ж немає мосту, Туди-сюди?

Що було в тій осені, Загуло...

Береги пології Розрослись.

Зашуміло квітами, Зацвіло.

Просто їм судилося Розійтись.

Ворожила ворожка в чистім полі не кошенім, Молодому дівчаті судила біду.

А її оченята, так без тями закохані, Лиш безмовно перечили: я відведу!

Ворожила ворожка, в серці болем незайманим, Засівала дурмани і тривожність тугу, Та шляхами незримими, впевнено і незламно, Шепотіла дівчина : відведу, відведу.

Так багато лихого їй ворожка пророчила, Полинове майбутнє щоб пила — налила, Та не слуха дівча, що про горе торочили, Поселитися в серці гіркоті не дала.

Літ багато пройшло, солов’ їною піснею, Відзвеніло буття, промайнуло дощем. Не погодилась дівчина з долею злісною, Вже всміхалась бабусею над рідним плечем.

Не дала керувати силам темним та заздрісним. Кожен день майструвала драбину життя, Із коханим пліч-о-пліч завзято і радісно, Пронесли до століття свої почуття.

Тож до чого вела, оповідками довгими, Так бува, віддають люди долю чужим, І блукають нещасно чиїмись дорогами, Замість того, щоб радитись з серцем своїм.