Олександр народився у селі Цепцевичі Сарненського району Рівненської області. З 2000 по 2010 роки він навчався у Цепцевицькій загальноосвітній школі І-ІІІ ст. (нині ліцей). У дитинстві цікавився футболом (грав у шкільній футбольній команді), любив порибалити. Сашко ріс допитливим та компанійським хлопчиком, мав багато друзів з якими залюбки проводив свій вільний час. Згодом, разом з рідними, переїхав на проживання до м.Сарни.

З вересня 2010 року по червень 2011 року навчався у ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей» (нині ЗП(ПТ)О «Сарненський аграрно-технологічний професійний коледж») де здобув професію «електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування, електромонтер лінійних споруд телефонного зв’язку та радіофікації». Та Олександр обрав для себе інший шлях — військовий. 18-річним юнаком він прийшов у місцеву військову частину влаштовуватися на службу. Тихий, спокійний і в той же час сміливий і відважний. Понад десять років свого життя присвятив службі Батьківщині: з листопада 2011 року — у військовій частині А0153 (де почав з посади кателажника і дослужився до посади командира відділення), а з березня 2024-го — в лавах 72-ї ОМБ імені Чорних Запорожців.

Олександр - один із перших добровольців із Сарн, ще у 2014-му він вирушив у зону АТО, коли війна лише починалася. За цей період служби, з 2014 по 2016 роки, неодноразово був у складі ремонтних/бойових груп котрі вирушали в зони бойових дій АТО для виконання бойових завдань. Пройшов чотири ротації до кінця 2016 року. За цей період був неодноразово нагороджений: зокрема, медаллю «10 років сумлінної служби», відзнакою «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня, нагрудним знаком «Учасник АТО», грамотами та похвальними листами за взірцевість у військовій службі.

Після повномасштабного вторгнення Олександр знову став до зброї. У березні 2024-го був переведений до в/ч А 2167 і з того часу ніс оборону рідної землі на східних рубежах нашої держави у складі славетної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Побратими згадують, що «Бєня» — такий позивний мав головний сержант — був відповідальним і надійним. Багаторічний бойовий досвід Олександра тоді не раз рятував побратимів.

25 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання, поблизу н.п. Вугледар Волноваського району Донецької області він зник безвісти. Майже рік рідні чекали й вірили, та наприкінці квітня 2025 року надійшла трагічна звістка: Олександр Губеня загинув у бою, боронячи Батьківщину. Тіло Героя вдалося опізнати лише за результатами ДНК-експертизи…

Бєня був щирою, відкритою і дуже доброю людиною — мав багато друзів, завжди з усмішкою, з почуттям гумору, і водночас дуже відповідальний та надійний. Він не шукав слави, не хизувався подвигами — просто робив те, що вважав своїм обов’язком. І був там, де найважче, де країна потребувала найбільше. Таким він залишиться у пам’яті всіх, хто його знав.

У Героя залишилися батьки та сестри.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.

«У 2014 році, коли починалися бойові дії на сході, не всі військовослужбовці були морально готові воювати. Ні в кого не було досвіду. Довелося вишикувати військову частину і звернутися до особового складу: хто бажає — вийти зі строю. Я все життя згадую із вдячністю, що першим вийшов Саша. А його прикладу послідували інші», — згадує екскомандир в/ч А 0153 Олександр Сварицевич.