Народився Геннадій 22 січня 1971 року у селі Стрільськ. Тут пройшло усе його дитинство та юність. З 1989 по 1991 роки проходив строкову службу в армії у званнях рядового, молодшого сержанта і згодом сержанта на ОКПП «Чоп», займав посаду командира стрілкового відділення прикордонних військ кдб срср.

У 1993 році Геннадій Ігнатович одружився та разом з дружиною Вікторією став мешкати у м. Сарни. Здобув вищу інженерну освіту в НТУУ «Київський політехнічний інститут їм. І. Сікорського». Працював інженером по охороні праці на Сарненському комбінаті хлібопродуктів, згодом - інженером по охороні праці в АТ «Укрпошта», пізніше став далекобійником, перевозив вантажі країнами Європи.

Вільний час Геннадій любив проводити із сім’єю та родиною, подорожував та читав художню літературу, здебільшого пригодницьку. Улюблений його письменник – Олександр Дюма, улюблений твір – «Граф Монте-Крісто». Він дуже любив відпочинок на природі, надавав перевагу активному відпочинку, зокрема дайвінгу та гірськолижним активностям. Також, іноді полюбляв грати в комп’ютерні ігри, його улюблена гра – «S.T.A.L.K.E.R.». Він навіть мав різні видання цієї гри на колекційних дисках.

Геннадій Ігнатович дуже любив свою сім’ю, родину, загалом людей. Любив тварин та допомагав бездомним тваринам. Окрім того, він дуже любив Україну, відтак, на початку повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, добровільно долучився до лав територіальної оборони міста Сарни.

Батько Геннадія - Гнат ріс без сім’ї, бо коли він був зовсім маленьким, радянська влада вбила його батька через підозри у підтримці ОУН, депортувала матір Гната, його братів та сестер до Сибіру. Лише наймолодшій дитині в сім’ї - Гнатику та найстаршій дитині, уже майже дорослій Ганні, вдалося втекти та залишитися на території України. Їм довелося змінити прізвища з Супрунець на Бондар. Тож Геннадій, в пам’ять про свого батька, обрав собі позивний «Деркач». Так у селі називали батька Геннадія через кумедний випадок, коли Ігнат ще маленьким грав із живою пташкою - деркачем.

На початку повномасштабного вторгнення, разом з побратимами, охороняли наше місто, стояли на дорозі на в’їзді в м.Сарни та перевіряли автомобілі. Пізніше охороняли кордон з білоруссю, а згодом їх підрозділ почав їздити на бойові завдання до найгарячіших точок бойових дій.

Геннадій Ігнатович був не лише військовим, а й наставником та другом для усіх побратимів. Через нестачу кадрів на службі, перебуваючи на посаді командира відділення, часто виконував обов’язки командира взводу. Серед побратимів користувався довірою та, разом з тим, мав високий авторитет серед особового складу. Деякі побратими зазначають, що завдячують життям Геннадію через його оперативні управлінські рішення. Маючи проблеми зі здоров’ям, Захисник мав змогу перевестися в тил, проте не робив цього. Казав: «Хто, як не я? Я ж не можу покинути побратимів, які за віком мені годяться в діти і втекти в тил».

Ввечері 5 серпня 2024 року сержант Бондар Геннадій Ігнатович, перебуваючи на посаді командира протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 60 окремого батальйону 104 окремої бригади ТрО ЗСУ, виконуючи обов’язки командира розрахунку на зенітній гарматі С-60 вийшов на своє останнє бойове завдання. Гармата була встановлена на вантажівці, в якій і знаходився Герой, в момент, коли у вантажівку поцілило 5 ударних FPV-дронів противника. Трагічна подія відбулася поблизу н.п. Новопіль Волноваського району на Донеччині, десь за 5 км від лінії бойового зіткнення.

Через декілька днів сім’ї Геннадія Ігнатовича вручили сповіщення про зникнення безвісти Захисника під час виконання бойового завдання. І лише 26 травня 2025 року, після результатів ДНК-експертизи, стало відомо – Геннадій загинув як воїн, до останнього залишаючись вірним присязі. 10 червня 2025 року Героя привезли «На щиті» до рідного міста Сарни.

У Героя залишилися сестра, дружина, донька Ірина та син Арсен, які нині теж захищають Україну.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.

Близькі наголошують, що у сім’ї Геннадія Ігнатовича завжди панувала атмосфера любові, взаємоповаги, взаєморозуміння та взаємодопомоги. Діти Героя також відзначають, що вони виховувалися в атмосфері любові до своєї країни, тому, закінчивши школу у 2012 році, син та донька Геннадія вступили до військового ВНЗ, а закінчивши його, підписали контракти на службу та служать й до нині, маючи статуси учасників бойових дій ще з часів ООС. Смерть батька на фронті дає Ірині та Арсену юридичні підстави для звільнення зі служби, проте, вони відмовляються звільнятися, продовжуючи службу на захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Станом на зараз (липень 2025 року) донька Героя перебуває у відпустці по догляду за дитиною, а син Геннадія продовжує виконувати бойові завдання у найгарячіших точка, зокрема на Донеччині, де загинув його батько.
Родина згадує Геннадія як дуже доброго, завжди радого допомогти і підтримати друга, люблячого та турботливого батька, найкращого чоловіка та брата. Навіть у найскладніших життєвих обставинах він завжди залишався оптимістом, зберігав посмішку, любив та безмежно дорожив життям. Геннадій дуже чекав перемоги, щоб знову подорожувати з родиною, але, нажаль, так і не дочекався, працюючи до останнього свого подиху на звільнення України від окупантів.
Донька Героя зазначає: «Татусь мав надзвичайно багато планів та амбіцій на післявоєнний час, які, нажаль, йому так і не вдалося реалізувати. А ще він так і не встиг пограти в комп’ютерну гру «S.T.A.L.K.E.R. 2», яку чекав більше 10 років і яка вийшла через декілька місяців після його смерті. А вона б йому точно сподобалася! Ми з братом були найщасливішими дітьми у світі завдяки тату й мамі. Татусь дійсно був найкращим і ми зробимо все, щоб його нащадки пам’ятали про татовий подвиг і про те, якою неймовірною людиною він був».