Геннадій Бондар проживав у Сарнах. Здобув вищу інженерну освіту в Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського. Працював інженером з охорони праці на Сарненському комбінаті хлібопродуктів, згодом — в Укрпошті. Пізніше став далекобійником і перевозив вантажі в країнах ЄС. Вільний час присвячував родині, любив мандрівки, природу й пригодницьку літературу.

Після початку повномасштабного вторгнення Геннадій Ігнатович добровільно вступив до лав територіальної оборони. Служив у 60-му батальйоні «Поліські Вовки» 104-ї окремої бригади ТрО ЗСУ, мав позивний «Деркач» – на згадку про свого батька. Обіймав посаду командира протитанкового відділення. Він був не лише військовим, а й наставником, авторитетом і другом для свого підрозділу.

Маючи проблеми зі здоров’ям, Геннадій Ігнатович міг перевестися в тил, але відмовився. Казав: «Хто, як не я? Я не можу покинути побратимів, які за віком мені годяться в діти…».

5 серпня 2024 року Захисник вирушив на своє останнє бойове завдання біля населеного пункту Новопіль Волноваського району Донецької області, з якого не повернувся. Із того дня сержант Геннадій Бондар вважався безвісти зниклим. 26 травня 2025 року, після результатів ДНК-експертизи, стало відомо – Геннадій загинув як воїн, до останнього залишаючись вірним присязі.

У Героя залишилися сестра, дружина, донька Ірина та син Арсен, які сьогодні теж захищають Україну.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.