Дячок Петро Геннадійович народився 28 листопада 1999 року в місті Сарни, де зростав і формувався як особистість. У 2015 році він закінчив Сарненську гімназію №5 (нині ліцей). З дитинства Петро був напрочуд активним та цілеспрямованим: захоплювався греко-римською боротьбою, пізніше — баскетболом, а особливе місце в його серці займала любов до мотоциклів.

Після здобуття середньої освіти Петро вступив до Київського національного транспортного університету, де також вступив на військову кафедру. Попри те, що він не проходив строкову службу та не мав досвіду участі в АТО/ООС, він завжди мав загострене почуття відповідальності та працьовитість. Свій трудовий шлях Петро розпочав дуже рано, не цурався важкої роботи: працював на пилорамі, будівництві, в охороні, а згодом — водієм у компанії «Нова пошта».

Найбільшою цінністю для Петра була сім’я. Він із особливою турботою ставився до двох молодших братів, батьків та племінників, яких щиро любив і оберігав. Для рідних він був прикладом, опорою та надійним старшим братом. Був щирим, відкритим і справжнім. Його мирне життя було наповнене рухом, планами та турботою про близьких. Саме заради них, заради родини та майбутнього України він зробив свій свідомий вибір.Коли ворог прийшов на рідну землю, Петро не залишився осторонь. Він пішов захищати Україну добровільно, підписавши контракт у липні 2022 року із 80-ю окремою десантно-штурмовою Галицькою бригадою. Віддано служив кулеметником десантно-штурмового взводу, мав позивний «Грифон».

21 лютого 2024 року солдат Петро Дячок прийняв свій останній бій поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Майже два роки Герой вважався зниклим безвісти, залишаючи рідним надію, яка згасла лише після офіційної ідентифікації. 15 січня 2026 року захисник нарешті повернувся додому «на щиті» та був похований у рідному місті Сарни.

У Героя залишилися батьки та два брати.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.

 

«Петя був старшим братом у сім’ї і завжди доводив це вчинками. Він ніс відповідальність не лише за себе, а й за двох своїх молодших братів. Завжди любив нас і допомагав усім, чим міг. Сім’ю ще з самого дитинства ставив на перше місце.Саме він навчив мене їздити на мотоциклі. Разом із ним я почав захоплюватися і боротьбою, і баскетболом. Певний період ми разом працювали в Києві, і коли ставало важко — він завжди допомагав вибратися з будь-яких халеп.Коли ми з братом були на фронті, то постійно підтримували один одного та ділилися всім. Петро пережив багато важких штурмів у найгарячіших точках Донеччини, мав не одне і не два поранення. Проте він ніколи не опускав рук і завжди рвався у бій. Для мене старший брат — це приклад того, яким має бути справжній чоловік, брат і син».
                                                                                                                                                                              Брат Павло.
 

«Петро завжди був людиною, на яку можна було покластися. Після того, як він повернувся з Києва додому, ми кілька років жили разом. За цей час він дуже багато для мене зробив — допомагав у всьому, підтримував і направляв. У нього було багато планів і ідей на майбутнє, він хотів розвиватися і навіть думав про власний малий бізнес.Коли Петро був на війні, ми часто говорили з ним по телефону. Він був для мене як батько — завжди знаходив правильні слова, давав цінні поради і залишався опорою навіть тоді, коли самому було важко. Для мене він назавжди залишиться прикладом справжнього брата і людини».
                                                                                                                                                                          Брат Олександр.

«Є одна історія з часів, коли ми міняли групу Петра. Після заміни Петро зі своїми хлопцями відійшов десь на кілометр назад і залишився чекати на техніку, яка мала забрати їх на відпочинок. Ми ж у цей момент повинні були просунутися трохи вперед, закріпитися там і утримувати позицію. Але все пішло не так, як гадалося: замість закріплення зав'язався бій, у якому двоє бійців із нашої п’ятірки дістали поранення.Поранених ми евакуювали назад — саме туди, де в той час перебував Петро. Він чекав на евакуацію, адже свій термін на позиції вже відстояв від і до. Оскільки того дня були дуже сильні обстріли, а росіяни сунули в наш бік, я попросив у командування підкріплення — двох людей замість поранених.

Людей критично бракувало, тому мій взводний звернувся до хлопців, які вже чекали на виїзд. Серед них був і Петро. Єдиним, хто зголосився залишитися з нами, став саме він — попри те, що вже віддав силі й здоров'я протягом п'яти днів на тій позиції, щодня відбиваючи ворожі штурми.Так Грифон відстояв з нами додатково ще п'ять діб. Він мав повне право відмовитися й поїхати відпочивати, але замість відпочинку обрав допомогу побратимам.Це був кінець 2022 року. На той час Петро служив кулеметником, а кулемет тоді виконував більшу частину оборонної роботи. Завдяки йому ми могли нормально чергуватися, мінятися й контролювати позиції, адже до окупантів залишалося всього 100–150 метрів — і все це у вузенькій посадці. Інколи ворог намагався обійти нас через поле, і Петро надзвичайно влучно відпрацьовував зі своєї зброї, не даючи їм просунутися ні на метр.

Петро завжди йшов у перших рядах. Так, він був трішки бунтарем за характером, але коли поставало завдання — виконував його на всі сто відсотків. Навіть після тих подій ми неодноразово зустрічалися й підтримували зв'язок. До цієї людини в мене колосальна повага, адже тоді з усіх хлопців тільки він один залишився з нами на позиції.
Увесь свій термін служби Петро провів у штурмах. Ми просувалися в одній смузі, і він завжди йшов попереду як кулеметник і як людина, на яку можна покластися. Він був одним із тих толкових, досвідчених хлопців, які досконало знали свою роботу й виконували її з максимальною відповідальністю. Приблизно за два тижні Петро взяв участь у трьох штурмах — і всі вони були успішними: тоді ми просунулися вперед більш ніж на кілометр». – зі слів побратима Святослава Палягина позивий «Свят».
 

Згоріли Надія та Віра,
болючий вердикт ДНК.
Любов навіть не захистила,
тремтіла у неї рука.
Який Він хоробрий! Красивий!
У 24 свої,
гнів ворога лютий осилив,
пройшовши найважчі бої.
Був щирим Петро, і відкритим.
Проводив активне життя.
Для рідних — залишиться жити!
Повернений із забуття!
Злетів, як «Грифон» вище хмари!
Над містом, над краєм своїм.
Утрати пекельні удари
лягають лиш снігом німим…
Тамара Гнатюк

За особисту мужність і самовідданість, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України згідно Указу Прездента України солдата Дячка Петра Геннадійовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).