Дячок Петро Геннадійович народився 28 листопада 1999 року в місті Сарни, де зростав і формувався як особистість. У 2015 році він закінчив Сарненську гімназію №5 (нині ліцей). З дитинства Петро був напрочуд активним та цілеспрямованим: захоплювався греко-римською боротьбою, пізніше — баскетболом, а особливе місце в його серці займала любов до мотоциклів.

Після здобуття середньої освіти Петро вступив до Київського національного транспортного університету, де також вступив на військову кафедру. Попри те, що він не проходив строкову службу та не мав досвіду участі в АТО/ООС, він завжди мав загострене почуття відповідальності та працьовитість. Свій трудовий шлях Петро розпочав дуже рано, не цурався важкої роботи: працював на пилорамі, будівництві, в охороні, а згодом — водієм у компанії «Нова пошта».

Найбільшою цінністю для Петра була сім’я. Він із особливою турботою ставився до двох молодших братів, батьків та племінників, яких щиро любив і оберігав. Для рідних він був прикладом, опорою та надійним старшим братом. Був щирим, відкритим і справжнім. Його мирне життя було наповнене рухом, планами та турботою про близьких. Саме заради них, заради родини та майбутнього України він зробив свій свідомий вибір.Коли ворог прийшов на рідну землю, Петро не залишився осторонь. Він пішов захищати Україну добровільно, підписавши контракт у липні 2022 року із 80-ю окремою десантно-штурмовою Галицькою бригадою. Віддано служив кулеметником десантно-штурмового взводу, мав позивний «Грифон».

21 лютого 2024 року солдат Петро Дячок прийняв свій останній бій поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Майже два роки Герой вважався зниклим безвісти, залишаючи рідним надію, яка згасла лише після офіційної ідентифікації. 15 січня 2026 року захисник нарешті повернувся додому «на щиті» та був похований у рідному місті Сарни.

У Героя залишилися батьки та два брати.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.

 

«Петя був старшим братом у сім’ї і завжди доводив це вчинками. Він ніс відповідальність не лише за себе, а й за двох своїх молодших братів. Завжди любив нас і допомагав усім, чим міг. Сім’ю ще з самого дитинства ставив на перше місце.Саме він навчив мене їздити на мотоциклі. Разом із ним я почав захоплюватися і боротьбою, і баскетболом. Певний період ми разом працювали в Києві, і коли ставало важко — він завжди допомагав вибратися з будь-яких халеп.Коли ми з братом були на фронті, то постійно підтримували один одного та ділилися всім. Петро пережив багато важких штурмів у найгарячіших точках Донеччини, мав не одне і не два поранення. Проте він ніколи не опускав рук і завжди рвався у бій. Для мене старший брат — це приклад того, яким має бути справжній чоловік, брат і син».
                                                                                                                                                                              Брат Павло.
 

«Петро завжди був людиною, на яку можна було покластися. Після того, як він повернувся з Києва додому, ми кілька років жили разом. За цей час він дуже багато для мене зробив — допомагав у всьому, підтримував і направляв. У нього було багато планів і ідей на майбутнє, він хотів розвиватися і навіть думав про власний малий бізнес.Коли Петро був на війні, ми часто говорили з ним по телефону. Він був для мене як батько — завжди знаходив правильні слова, давав цінні поради і залишався опорою навіть тоді, коли самому було важко. Для мене він назавжди залишиться прикладом справжнього брата і людини».
                                                                                                                                                                          Брат Олександр.

Згоріли Надія та Віра,
болючий вердикт ДНК.
Любов навіть не захистила,
тремтіла у неї рука.
Який Він хоробрий! Красивий!
У 24 свої,
гнів ворога лютий осилив,
пройшовши найважчі бої.
Був щирим Петро, і відкритим.
Проводив активне життя.
Для рідних — залишиться жити!
Повернений із забуття!
Злетів, як «Грифон» вище хмари!
Над містом, над краєм своїм.
Утрати пекельні удари
лягають лиш снігом німим…
Тамара Гнатюк