У мирному житті Олександр був людиною праці й сили духу. За освітою — механізатор меліоративних робіт, за покликанням — тренер з греко-римської боротьби. Він виховував молодь, передавав не лише спортивні навички, а й характер, дисципліну, віру в себе. Для багатьох він був наставником, для рідних — надійною опорою, для друзів — людиною, яка завжди поруч.

Коли настав час найважчого випробування для країни, він без вагань зробив свій вибір — стати на захист України. У перші дні повномасштабного вторгнення Олександр вступив до лав Збройних сил України. Проходив службу у військовій частині А1590, де його знали під позивним «Жук».

Пережите на війні він не переносив у родинне життя. Повертаючись додому, намагався бути спокоєм і опорою для близьких, не говорив про біль і не скаржився, оберігаючи рідних від зайвих тривог. Умів підтримати жартом, влучним словом, простим і щирим: «Я поруч». Саме таким — добрим, відкритим, щирим і комунікабельним — Олександра пам’ятатимуть усі, хто його знав.

21 лютого 2025 року внаслідок скиду боєприпасу з ворожого БПЛА в Сумській області Захисник зник безвісти. Майже рік родина жила між надією і тривогою, щодня чекаючи звістки, молячись і вірячи, що він повернеться додому. 3 лютого 2026 року родина отримала болюче підтвердження — Олександр Миколайович загинув, виконуючи бойове завдання.

У Героя залишилися донька, онучка та брат.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.
 

Кожна втрата цієї війні —
слід глибокий у нашій громаді…
Йдуть Найкращі Герої — Сини
в небо йдуть… Перемоги заради!
Олександр був людиною праці,
сила духу Його — оберіг.
Його діти, Його вихованці,
Світлу пам’ять хто в серці зберіг!
Він наставник! Надійна опора!
Молодь виховав гідно, як вмів.
Коли став час узятись за зброю:
«Жук» сміливо це першим зробив!
Повертався додому спокійним,
біль війни ховав геть від очей.
Для родини, держави —надійним
«Я тут поруч…» з простіших речей…
Рік чекали Героя додому…
Живучи від надій до тривог.
Витре сльози, вгамує утому,
Хай тепер обійме Його Бог.
Тамара Гнатюк