Ігор Валерійович народився 17 травня 1987 року в місті Сарни, де й проживав. Закінчив місцеву загальноосвітню школу №2. Вищу економічну освіту здобув у Рівненському міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука. Ще будучи студентом, працював консультантом-продавцем у магазині господарсько-побутової техніки. Після закінчення навчання почав працювати помічником майстра ремонтно-будівельних робіт.
У 2010 році одружився. У 2012 році в молодого подружжя народився син Владислав. У січні 2014 року разом із сім’єю переїхав до Києва, де згодом придбали власну квартиру. Там Ігор продовжив займатися ремонтно-будівельною справою, водночас постійно вдосконалюючи свої професійні навички: проходив тренінги, курси, майстер-класи, вивчав особливості інженерних систем.
За роки праці став висококваліфікованим спеціалістом у сфері ремонтних робіт: очолював бригаду, співпрацював із різними підрядниками. У 2019 році разом із дружиною розпочав навчання у школі дизайну, де здобув нову професію. Після цього почав займатися розробкою проєктної документації. У цій справі був висококласним спеціалістом, адже добре знав усі тонкощі будівельних комунікацій. Його знання та вміння допомагали створювати затишок у домівках і будувати комфортний простір для життя.

Військової підготовки Ігор раніше не проходив, адже під час навчання у вищому навчальному закладі військової кафедри не було. Однак у вересні 2021 року він пройшов підготовку з територіальної оборони в Київській області.
З початком повномасштабного вторгнення Ігор хотів піти добровольцем за місцем проживання. На той час сім’я проживала в Києві, у селі Чайки — передмісті зі сторони Гостомеля та Бучі, де відразу почалися активні бойові дії та обстріли. Дружина попросила спочатку вивезти її з дитиною до батьків на Рівненщину. Коли дісталися міста Сарни, Ігор одразу пішов до територіального центру комплектування та повідомив про зміну місця перебування, залишив свої контактні дані й зазначив, що за потреби готовий прибути будь-якої миті. Наприкінці квітня, після визволення Київщини, родина вирішила повернутися додому.

Не будучи військовим, Ігор почав шукати можливості, як може допомогти країні. Він долучився до волонтерської діяльності — займався відновленням пошкодженого житла. Активно допомагав у відбудові сіл Ягідне та Лукашівка на Чернігівщині, які перебували в окупації. Також долучався до відновлення Ірпеня та Бучі.

У грудні 2022 року, отримавши дзвінок із ТЦК, одразу прибув і був мобілізований. Після проходження навчання розпочав службу солдатом у військовій частині А0153 на посаді майстра. Восени 2023 року був переведений до 41-ї окремої танкової бригади (військова частина А4576), де пройшов навчання та отримав посаду навідника танка. Мав позивний «Толокер».

24 березня 2025 року під час виконання бойового завдання на Курському напрямку Ігор зазнав поранення. Переніс три складні операції. Попри біль і виснаження, залишався вірним присязі та військовому обов’язку. Після третьої операції був переведений до військової частини А4044, де обіймав посаду майстра з ремонту, технічного обслуговування, зберігання та експлуатації озброєння і військової техніки. Мав посвідчення та нагороду учасника бойових дій, а також грамоту від командира військової частини.

13 лютого 2026 року, перебуваючи на службі, серце Захисника зупинилося. Йому назавжди залишилося 38 років.

У Героя залишилися дружина, син, мама та брат — діючий військовослужбовець.

Похований на Алеї Героїв у місті Сарни.
 

Ігор був творчим та працьовитим,
дизайн інтерʼєру творив для людей.
Затишком, спокоєм щиро зігрітий,
світлом наповнений — мов Прометей.
Створював простори в різних умовах:
непросто талант мав, Він мав Божий Дар!
Коли ворог лютий будинки потворив
Герой, з волонтерами прийняв удар!
Згодом брав участь у бойових діях.
Досвід, знання Його допомогли!
Він був для держави —опора й надія…
Війни чорні руки на серце лягли…
В свої 38, ще міг довго жити,
І ще ощасливить людей багатьох.
З дружиною й мамою сина ростити.
Тепер, брат, триматиме зброю… за двох.
Тамара Гнатюк