|
Оверчук В'ячеслав Миколайович
(солдат ДПСУ)
(12.12.1970-03.05.2026)

|
 |
В’ячеслав народився та проживав у місті
Сарни. Навчався у Сарненській ЗОШ № 5 (нині — гімназія №
6). Після закінчення школи здобував освіту у
Сарненському ВПУ-22. З 1990 по 1993 роки проходив
строкову військову службу в Харкові. У мирному житті
його знали як добру, щиру та чуйну людину. Згодом
одружився, у шлюбі народилися син та донька. Попри те,
що сімейне життя не склалося і подружжя розлучилося,
В’ячеслав Миколайович залишався люблячим батьком та
турботливим дідусем. Працював різноробочим, мав досвід
роботи за кордоном, займався ремонтом автомобілів. Він
належав до тих людей, які ніколи не проходять повз чужу
біду і завжди, за можливості, допомагають іншим.
У липні 2025 року В’ячеслав Миколайович став до лав
Збройних Сил України. Службу проходив у селі Клюси
Чернігівської області. Служив у званні інспектора
прикордонної служби 2 категорії — кулеметника 3-го
відділення інспекторів прикордонної служби третьої
прикордонної застави першого відділу прикордонної
служби. Мав позивний «Якут». Сумлінно виконував
військовий обов’язок, залишаючись вірним присязі та
Україні. |
3 травня 2026 року під час виконання бойового
завдання в селі Клюси Чернігівської області солдат Оверчук
В’ячеслав Миколайович загинув.
У Героя залишилися сестра, син, донька та онуки.
Похований на Алеї Героїв у місті Сарни.
«Тато був добрим, щирим, сміливим, розумним. Був людиною з
великим серцем і душею. Він дуже любив своїх дітей та онуків, на
нього можна було покластися, не раз мені допомагав няньчити
дівчаток. Він завжди був готовий подати руку допомоги, але дуже
рано покинув нас… Він буде жити назавжди в наших серцях і
пам’яті», — згадує донька Анастасія.
|
|
Холодний дощ
знову обняв
громаду, тривогою, болем.
Загинув Герой Вʼячеслав,
розпʼятий Чернігівським полем.
Зустріне сумний, рідний край
днем сірого неба, днем хмарним.
Сльозами біди зустрічай —
і місто Його рідне, Сарни.
Нікого в біді не лишав,
йшов першим всім на допомогу.
Любив, цінував, захищав
Країну, життя, Перемогу.
Родина чекала щодня
свого найдорожча тата.
Надія пішла… як броня —
в Чернігові, вже розіпʼято…
Тамара Гнатюк. |
 |
|