Коли почалася війна у 2014-му, він вирішив здійснити мрію і пішов служити до 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Відтоді за його плечима була не одна фронтова ротація. Об’їздив чимало населених пунктів Донбасу. «Син не ділився подробицями фронтових буднів. Знаю, що довгий час служив у Волновасі, там ремонтував техніку, був водієм. Потім ніс службу у Мангуші. Загалом відряджень та ротацій було чимало, та Сашко ніколи не скаржився. Завжди з гордістю носив форму ЗСУ та казав, що «все добре!», – розповів батько загиблого Микола Лабунський.

Після початку широкомасштабного вторгнення росії Олександр Лабунський разом із побратимами одразу вирушили на поле бою. Несли службу на Київщині – спочатку під Бучею, потім поблизу Вишгорода. Старший солдат Лабунський виконував обов’язки командира автомобільного відділення реактивної артилерійської батареї. Мав позивний Лом (від перших літер його прізвища, імені та по батькові). За безпосередньої участі Лабунського реактивна батарея 128-ї бригади виконала понад тридцяти бойових завдань, у результаті яких були уражені колони, техніка і особовий склад росіян. Загинув в с. Гута-Межигірська під час бою біля м.Вишгород Київська обл. Отримав вибухову травму. Йому було 39 років.

«Спочатку несли службу під Бучею, розбили загін кадировців, які наступали на це місто, – пригадує тато Героя. – Потім бійці несли службу в Гуті-Михайлівській на Київщині, що поблизу Вишгорода. Напередодні над місцем, де перебував мій син та побратими, літали ворожі безпілотники. Вистежували їх... А вранці 14 березня почався бій, син зумів знищити чимало ворожої техніки та особового складу ворога. Але останній накрив “градами” і Олександр загинув на полі бою».