Головін Валентин Вікторович

Головін Валентин Вікторович
(майор ЗСУ)

(25.07.1967 - 20.02.2024)

Народився Валентин 25 липня 1967 року у м.Новоград -Волинську (зараз перейменоване на м. Звягель) Житомирської області. Тут закінчив місцеву 8-річну школу, згодом Овруцьке ПТУ№35. З 1985 по 1988 року навчався у Васильківському військово-авіаційно технічному училищі (нині Васильківський фаховий коледж Національного авіаційного університету). З того часу розпочинається військова кар’єра Валентина Головіна у Збройних силах. Ще під час навчання в училищі захопився грою на гітарі, тоді разом з хлопцями створили музичний гурт. Але особливим його захопленням завжди була служба, якій він присвятив все своє життя.

Валентин Вікторович проживав у м.Сарни та працював у Сарненському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Відслуживши потрібний термін, у 2000-му році, у званні капітана, вийшов на заслужений відпочинок і розпочав займатися підприємницькою діяльністю – відкрив столярний цех. У 2009 році одружився вдруге, з коханою дружиною Тамарою виховували двох доньок. Від попереднього шлюбу мав сина та доньку. Валентин дбав про свою родину та дітей, мріяв дати їм хорошу освіту. А ще мав золоті руки. У своєму столярному цеху робив дерев’яні меблі. Він встигав усе, був веселим, життєрадісним, добрим. Любив подорожі, мріяв дітям показати всю Україну.

Але з початком АТО Валентин Вікторович був призваний на військову службу. Він був у пекельних точках фронту ще з 2015… Свій бойовий шлях розпочав у 37-му запорізькому батальйоні, де йому дали позивний «Форсаж». Спочатку служив на посаді начальника штабу в/ч ПП В6266. Там він отримав звання майора. Його підрозділ ніс службу по охороні Маріуполя Донецької області. В ході бойових дій, отримав контузію, але після нетривалого лікування знову повернувся до виконання військових обов’язків. За віддану службу та захист територіальної цілісності України був відзначений нагрудним знаком «Учасник АТО», нагородою 37-го батальйону, медаллю «Захисник Маріуполя» та «Зірка військового братерства» від Міністерства оборони України. Побратими його поважали та завжди рівнялися на офіцера.

З 2020 року Валентин Вікторович проходив службу за контрактом – працював у Сарненському РТЦК СП.

Від початку повномасштабної війни разом із сином став до лав 60-го батальйону 104 бригади тероборони ЗСУ. Майор Головін брав участь у формуванні цього батальйону ТРО, пізніше відомих як «Поліські вовки». Згодом ніс службу в 56-му батальйоні бригади, де був призначений командиром стрілецького взводу.

Справедливий, відданий військовий офіцер, який ніколи не боявся та завжди підтримував своїх побратимів. Валентин Вікторович до останнього подиху був вірний присязі та виконанню свого обов’язку. Він поклав життя, захищаючи рідну землю від російських окупаційних військ.

Майор ЗСУ Головін Валентин Вікторович загинув 20 лютого 2024 року, виконуючи бойове завдання біля н.п.Богданівка Бахмутського району на Донеччині, під час мінометного обстрілу.

У Героя залишилась мама, дружина, син, три доньки та онуки.

Похований на Алеї Героїв у м.Сарни.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Указом Президента України від 16 липня 2024 року, майора Головіна Валентина Вікторовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Любі мої діти, мила, мамо й тату,

Я йду на війноньку нашу землю захищати.

Не плачте за мною, якщо в полі згину,

Все віддам за любу неньку нашу Україну!...

Мій позивний Британець, родом із міста Сарни. Я офіцер, артилерист. На цій війні з окупантами з 2015 року. Так само з 2015 року разом зі мною пішов мій дуже хороший товариш і справжній офіцер Валентин Головін, "Форсаж".

Ця пісня гурту "Шабля" була нашим ніби гімном, вона давала нам впевненість у тому, що ми зможемо боротися і вистоїмо! Щоб це нам не коштувало...

Пам'ятаю цю дату, 8 липня 2015 року, коли ми мобілізовані їхали на потягу у Львів в учебку і вже тоді, я тільки познайомившись з Валіком, зрозумів, що це справжній офіцер, правдивий, який не боявся відстоювати свою думку і завжди переживав за людей, а потім вже за себе! Я чимось схожий з ним, тому що я теж спочатку думаю за своїх бійців, а потім вже за себе! Тому я з першого дня знайомства з ним зрозумів - це людина з великої літери! Потрапивши після учебки в різні бригади, ми стали командирами підрозділів, особовий склад яких мав нам довіряти в любій ситуації! Він попав під Маріуполь, а я на Луганщині опинився, Попасна. Будучи на бойових, я знаю що козаки могли піти у вогонь і воду за Валентином, він був взірцем командира! На зв'язку ми були завжди з ним і навіть, як не було важко на душі, він своїм позитивом і жартами робив мені настрій.

На початку повномасштабного вторгнення ми з ним знову опинились пліч-о-пліч в складі нашої рівненської 104 бригади ТрО. Нажаль, 20 лютого мій побратим, хороший товариш і справжній офіцер загинув...

Я тебе завжди буду пам'ятати Друже!

Ця війна забирає кращих але ми переможемо!

Честь тобі, Пане майоре!