|
Харечко
Михайло Вікторович
(солдат ЗСУ)
(06.01.1996- 09.12.2025)
|
 |
Михайло народився 6 січня 1996 року
в селі Кричильськ, де й закінчив місцеву школу. Одразу
після навчання хлопець пішов працювати на будівництво.
Його мотивація була дорослою та самовідданою: він
прагнув разом із батьками та братом допомогти в
лікуванні маленької племінниці Христинки, яка була і
його похресницею. Своєї сім’ї створити не встиг —
віддавав усього себе рідним.
У цивільному житті Михайло був яскравою
та енергійною людиною. Працював різноробочим, майстерно
ремонтував оселі, створюючи затишок для інших.
Захоплювався футболом, понад усе цінував дружбу та
родинне коло. Його щирість, оптимізм і відкритість
зігрівали кожного, хто його знав.
Михайло завжди рівнявся на старшого брата
Василя, який із 2023 року став на захист України у
складі Окремої Президентської бригади імені гетьмана
Богдана Хмельницького. Коли у червні 2025 року Михайла
мобілізували, він був безмежно радий, що потрапив не
просто в ту саму бригаду, а в одну мінометну батарею до
брата. Отримавши позивний «Пожарнік», пліч-о-пліч зі
своїм братом Василем він пройшов найнебезпечніші моменти
на фронті. Брати жили разом, підміняли один одного на
позиціях, ділили тривоги й радості маленьких перемог.
Їхня відвага та взаємопідтримка стали для побратимів
прикладом справжнього бойового братерства. |
Та нажаль життя Захисника обірвалося 9 грудня
2025 року. Ворожий FPV-дрон влучив у будинок, куди хлопці
виїхали на ротацію після бойового завдання. Це сталося в
населеному пункті Катеринівка Дніпропетровської області.
У Героя залишилися мама, два брати та сестра
Вероніка — волонтерка, яка активно допомагає ЗСУ. Його справу
продовжують і племінники, зокрема юна художниця Марта, яка малює
та продає картини, щоб підтримати військових.
Похований на місцевому кладовищі у рідному
с.Кричильськ.
Зі спогадів сестри Вероніки:
«Я завжди казала: "В кого ти такий вредний
вдався?", а зараз розумію — Мишко хотів взяти від життя все й
одразу. Важко дібрати слів, щоб описати втрату. Він був тією
опорою, про яку мріє кожна сестра. Для моїх доньок він був
найкращим дядьком у світі. Коли він ще сам навчався у 6-7 класі,
а я здавала сесію і привозила старшу, особливу донечку до
батьків, Михайло не відходив від неї ні на крок. Навіть вночі
нікого не підпускав: сам міняв підгузки, спав поруч, а вранці
йшов до школи й засинав на уроках. Він завжди супроводжував нас
у поїздках на лікування, щоб у всьому допомогти».
Серце билось заради Свободи,
життя вільного в рідному краї.
Сини гідні святого народу —
разом з братом його захищали.
Разом ділять тріумф і тривогу,
в президентській, «гетьманській» бригаді.
У братерстві йшли до Перемоги…
Невимовний біль в нашій громаді.
Його щирість, відкритість і віра
будуть гріти всіх, що цінували.
Замість рук тепер матиме крила,
що любов і молитву тримали.
Тамара Гнатюк
 
|
