|
Яковець Володимир Федорович
(солдат ЗСУ)
(23.08.1971 –
03.07.2024)
|
 |
Володимир народився 23 серпня 1971 року в
місті Мала Виска Кіровоградської області. Проте все його
життя було нерозривно пов’язане з селом Любиковичі, де
він зростав, працював, створив сім’ю та виховав дітей.
Після закінчення школи здобув фах у СПТУ
№21 міста Сарни. Працьовитий і відповідальний, він
багато років працював у будівельній сфері, не боявся
жодної роботи та завжди сумлінно виконував свої
обов’язки. Односельці, друзі та знайомі пам’ятають його
як щиру, доброзичливу і відкриту людину, яка ніколи не
відмовляла у допомозі та завжди знаходила добре слово
для підтримки.
Особливе місце у житті Володимира займав
спорт. Він захоплювався футболом і грав за сільську
футбольну команду. Завдяки своїй щирості, товариськості
та людяності користувався повагою серед земляків, мав
багато друзів і був людиною, поруч із якою завжди було
легко та надійно.Найбільшою цінністю для нього була
родина. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком
для сина та доньки, радів успіхам своїх чотирьох онуків,
яких безмежно любив і якими пишався.
На початку повномасштабного вторгнення
Володимир працював у Києві. Коли ворог прийшов на
українську землю, він не залишився осторонь і з перших
днів війни став до лав територіальної оборони столиці,
долучившись до її захисту. |
6 травня 2024 року був призваний на військову
службу, служив у складі 47 ОМБр «Маґура», був
стрільцем-снайпером із позивним «Боб».
3 липня 2024 року під час виконання бойового
завдання в Донецькій області воїн зник безвісти. Довгі місяці
рідні жили надією та вірою, чекали на звістку про свого
Захисника. На жаль, підтвердилося найстрашніше.
У Героя залишилися дружина, донька, син та онуки.
Похований на місцевому кладовищ у с. Любиковичі.
|
 |
Як брат для всіх. Відкритий, добрий, щирий.
Усміхнений, готовий помогти.
За гідну перемогу Правди й Миру
важкого бою не злякався Ти,
Володька наш. Не можна не любити
Його простої вдачі, чистоти.
У памʼяті повік лишиться жити,
ніщо не зможе заховать сліди.
Побачив, що ростуть малі онуки —
Для них щасливу долю загадав!
Не для тривог, чи болю, чи розлуки,
а для сімʼї своє життя віддав.
Війна завжди найкращих забирає.
Вічність завжди найкращих береже.
Крізь сльози — Гімн, «Герої не вмирають» —
це, міць, що в українців є лише!
Тамара Гнатюк
Він над усе любив рідну сімʼю.
Пишався успіху своїх дітей, онуків.
Заради них, в пекельному бою
стискали автомат невтомні руки.
Не залишився осторонь біди,
коли у лютому прийшли сусіди ниці.
Відмить усі непрохані сліди,
в теробороні нашої столиці.
А потім все змінилось в один час —
Любов до України пекла в серці.
Заради Неї, краю, усіх нас,
з футбольних бутсів, у військові берці.
В душі ніколи не погасне спомин,
майбутні покоління знали щоб.
Низький уклін Тобі, сміливий Воїн.
Десятий Янгол наш, Герою, «Боб».
Тамара Гнатюк
|
|
|
|
