Народився Микола у селі Любиковичі. Змалку, батьки привчали дітей до роботи в полі. «Микола брався за все, хотів навчитись, спробувати всякої праці. В дванадцять років сам видоїв корову. Коли ми йшли на роботу, в нічну зміну, він сам розпалював котла в хаті» - згадує мама Світлана. До школи хлопець пішов у п’ять років і був одним з кращих учнів. Добре вчився та любив волейбол. Микола не просто був хорошим учнем, він був лідером свого класу. Але найбільше Микола Назарчук любив свою родину, особливо сестру Оленку. «Чи до школи, чи на дискотеку, вони обов’язково йшли разом – каже мати.

У 2010 році, після здачі ЗНО пройшов у п’ять вишів Києва та Одеси. Але обрав саме Київський Національний авіаційний університет, за спеціальністю біоінженер по обслуговуванню медичної техніки. Як і в своїй рідній школі так і в університеті Микола був одним з кращих студентів з лідерськими якостями, також продовжив займатись улюбленим волейболом. Вже на третьому курсі викладачі запропонували Миколі Назарчуку роботу у «Київприладі», там молодий спеціаліст малював схеми.

З часом, на основі заводу, створилась приватна фірма в яку запросили і Миколу, як одного з кращих працівників. Тут у Києві познайомився з майбутньою дружиною Аліною. Молода сім’я, спочатку знімала кімнату, де народилась донечка Злата, згодом оформили іпотеку на власне житло. Власними силами робили ремонт, придбали автівку. «Я не розуміла куди вони так поспішають – говорить мама Світлана Панасівна – просила їх пожити для себе. Але син, ніби відчував що щастя буде недовгим, спішив насолодитись сімейним життям». Відповідальна робота та безліч проектів не заважала у навчанні. Микола навіть вступив до військової кафедри, згодом були магістратура та аспірантура, нажаль захистити роботу завадив коронавірус.

Велика війна застала молоду родину Назарчуків у Києві, який постійно бомбили. Микола пішов до тероборони, патрулював місто, приносив їжу людям, які не виїхали. Обстріли стали нестерпними і він вирішує вивезти родину в безпечне місце, тим більше Аліна була вагітна другою дитиною. 15 березня 2022 року на телефонний номер Миколи прийшло повідомлення з військкомату. «Сказав, що йде. Сів у машину і поїхав» - говорить про той день Аліна.

Коли народився син Назар, батька відпустили на хрестини, дали десять днів з дорогою. Люблячий чоловік і батько, Микола намагався розповісти дітям про війну, не травмувавши їх. «Я просто роблю свою роботу, нікого не вбиваю. Війна не зло – це необхідність захисту рідної землі» - повторював він.

Військовослужбовець, бойовий офіцер 57-мої бригади в/ч А1736 Микола Назарчук з позивним ПО, бачив і відчував всі жахи війни. Першим місцем служби воїна був пекельний Лисичанськ, потім Дніпропетровська область і Бахмут. Він зі своїми побратимами першим виходив в поле, де готувався контрнаступ, чи великий бій, та встановлював супутникові антени Starlink для покращення зв’язку.

19 грудня 2022 року, волонтери передали автомобіль, який треба було з Києва перегнати у місто Костантинівка Донецької області. Десь близько 20.00, на дорозі М-30 в напрямку міста Покровськ на Донеччині, зв'язок з Миколою зник. Того зимового вечора воїн ще встиг зателефонувати улюбленому дідусю Колі та привітати його з днем Янгола. Обіцяв берегти себе, говорив, що все буде добре… 19 грудня 2022 року офіцер ЗСУ Назарук Микола, виконуючи бойове завдання, трагічно загинув внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, отримавши травми несумісні з життям.

У Героя залишилися батьки, сестра, дружина, донька та син.

Похований на кладовищі у рідному с.Любиковачі.