 |
|
|||
 |
||||
|
 |
|
 |
||
Козловський Олександр
Володимирович
(12.04.1975 –
07.06.2025)
У Героя залишилися батьки, сестра та племінник. Похований на місцевому кладовищі у с. Любиковичі.
«А я все ще не можу змиритися… Ніби зупинився час. Ніби осиротіла душа. Не вистачає його голосу, усмішки, підтримки й тепла. Він був для мене не просто братом. Він був опорою. Моїм найкращим другом. Олександр був надзвичайно розумним, щирим і добрим. Умів любити по-справжньому — до глибини, до сліз. Жив із відкритим серцем. І саме таким — впевненим і сміливим він пішов боронити рідну землю та наше життя. У нього не було власної родини, але я все життя намагалася робити так, щоб він знав і відчував, що не сам у цьому світі. Крім батьків, у нього була ще я, його сестра, племінник Ромчик, моя родина. І ми його дуже любили...
У дитинстві, коли мені був 1 рік, а Сашику — 4,
мама змушена була йти на роботу і саме він доглядав за мною.
Будучи ще зовсім малим, був дуже слухняним і відповідальним.
Коли пішов до першого класу, я так засумувала, що батьки
звернулись до його вчительки, аби я могла побути в їхньому
класі. Так я й ходила туди, поки сама не стала школяркою. Ми були дуже різні. Олександр — спокійний, врівноважений, небагатослівний, невимогливий до життя, із глибоким, особливим поглядом на світ. Після його загибелі, Тамара Гнатюк, написала про нього вірш. І є в ньому рядки, які точно передають його життя: "Спокійний, мовчазний, завжди привітний… Батьки його назвали — Захисник. Ти, Олександре, слів найкращих гідний, хоч слави не бажав, не знав, не звик…" А я — навпаки: мене завжди було багато — і в родині, і в усьому навколо. Він приймав це. І завжди погоджувався, що все може обертатися навколо мене — так сильно він мене любив. А ще більше — мого сина, свого племінника Ромчика. Ромчик був для нього цілим світом. І Ромчик його сильно любив... Саша бачив у ньому майбутнє, неймовірно радів його успіхам, дбав про нього та переживав. Кожен свій крок у житті Олександр звіряв не лише з совістю, а й з любов’ю до Ромчика — до своєї родини. Його побратимі згадували, що він завжди повторював: "У мене є сестра, племінник та пес Сем", — той самий, якого він подарував Ромчику на день народження. Наш пес Сем відразу все зрозумів…, що Сашика не стало... Багато днів просто лежав, майже не реагуючи. Ніби забрав на себе частину мого болю. Зараз, коли заходить до будинку, вітається з усіма, а потім іде «вітатися» до Сашика — туди, де стоять його фото та розкладені особисті речі, які я залишила собі. Після загибелі постало питання вибрати фото на портрет для поховання, для публікацій, виготовлення банера. Я обрала кадр з нашого спільного фото — де я стою ззаду, поклавши руки на його плечі. Бо саме там він здався мені найгарнішим. І навіть трошки посміхається… Життя ніби зупинилося… Я шукаю його у кожному подиху вітру, у небі, у снах. І прошу в Бога лише одного — дати мені сили жити з цим болем… І пам’ятати його не лише крізь сльози, а й з глибокою вдячністю. Я бережу кожну згадку про нього і люблю як раніше.
Бо Герої не вмирають. Він живе у моєму серці.
Назавжди. Наші Герої, наші Воїни, наші Захисники — це найкращі
люди на землі. І ми живемо тільки завдяки їм».
|
